Фаріон – прізвище «філологічне»
У якій би бібліотеці не побував, неодмінно приглядаюсь до книг, виданих місцевими авторами, бо серед них можна надибати насамперед чимало цікавого й корисного в нашій роботі. Незалежно – письменники й журналісти насмілились на художні речі чи обмежились документалістикою.
Якщо брати до уваги колишніх працівників Іллінецької райгазети, то вони можуть виглядати рекордсменами не лише на Вінниччині. Судіть самі: Іван Коваль (з місцевих Яструбинець, працював у редакції недовго, загинув в аварії на Львівщині за рік до здобуття незалежності) та Євген Таранюк стали відповідно членами СПУ та НСПУ. Низки книг видали також Дмитро Кісьора, Степан Ящук, Володимир Логоза, Іван Бабенко, Ігор Радзіх…
Подумки перебираючи в пам’яті їх усіх, зауважив, що на очі мені не потрапляла лише література багаторічного їхнього керівника Андрія Фаріона. Але в тому й нічого дивного: для тодішніх редакторів найголовнішим було вміти написати передову статтю, звіт з районної наради, тримаючи видання в строго ідеологічно визначеній колії. І це очільники редакцій з досвідом, як правило, вміли.
Якось в Іллінецькій міській мультимедійній бібліотеці на одному з краєзнавчих стендів привернула увагу книга Андрія Фаріона «Гуморитарна допомога». Ковзнув поглядом по передмові – помітив, що автор із Слободища Іллінецького (раніше) району. Знав, що колишній редактор справді був з того села. Оскільки читати довші гуморески часу не мав, вирішив пробігтись по кількох мініатюрах. Ось, наприклад, присвячена співакові-естраднику:
Не чув ніхто, який то його спів –
На сцену й не ступав без фонограми;
Він, мабуть, і співати не умів,
Ба й не співав – видригував ногами.
Лише після того мені потрапило на очі невеличке фото автора збірки, і я зрозумів, що мова йде про іншу людину, хоча родом із села Слободище. Вирішив узяти ту випущену 22 роки тому книгу почитати й отримав неабияку насолоду. Виявилось, Андрій Олесьович після школи закінчив Уманське педучилище, а після того – філологічний факультет Чернівецького держуніверситету імені Ю. Федьковича. Викладав у ньому, завідував відділенням.
Щоб більше дізнатись про слободищенських Фаріонів, зателефонував відомому іллінчанину Анатолію Фаріону, який корінням також звідтіля.
– Обидва Андрії Фаріони – мої дядьки, – відповів Анатолій Григорович. – Але якщо чернівецький – рідний, то іллінецький – двоюрідний. На жаль, уже обох давно немає. До речі, мій батько пішов на пенсію з посади завідувача відділу освіти в Іллінцях і також мав філологічну освіту. Чи були ще рідні філологами? Ні, то вже виглядало б занадто: найстарший брат – юрист, а найменший – культпрацівник, а за досвідом роботи – профспілковий діяч.
Про всяк випадок запитав співбесідника, чи не є його родичкою доктор філологічних наук зі Львова Ірина Фаріон, бо всіляких див на світі вистачає. Але виявилось, що не цього разу. Втім на заході країни те прізвище частіше зустрічається, ніж у наших краях. Анатолій Григорович розповів, як свого часу повіз сина вступати до Тернополя у «Ющенків» заклад, поглянув на стенди, а там тих Фаріонів!
– Кажу Андрію: «Не хвилюйся, диви, як багато тут «родичів».
Андрію? Чомусь у роду настільки популярне це ім’я, щоправда, хлопець уже не став філологом, а банкіром.
Микола КАВУН
