Ціна генеральських погонів. Окривавлених…

У кожного з нас є маршрути, якими доводиться рухатися часто. Ось і повз село Молочки Чуднівського району сусідньої Житомирщини проїздив, без перебільшення, сотні разів. Коли ж про цей населений пункт, що поруч з автошляхом Біла Церква – Кременець, заговорила вся Україна – після виявлення там одного з убивць журналіста Георгія Гонгадзе генерала Пукача, не раз хотілося завернути туди, але різні обставини стримували.

Нарешті на рубежі цьогорічних зими і весни повернув, зупинившись біля однієї з крайніх хат. Цікавлюся, чи живе в Молочках співмешканка генерала.

-Ліда Пукачка? Ні, кажуть, син на зиму забрав до себе у Київ. Але краще у центрі зайдіть до старостату, там розпитаєте. Бо вона – з іншого боку села, а люди всяке балакають. Навіть таке, що старого генерала на молодшого селюка проміняла, – лукаво усміхається одна з жінок.

-Та ні, то він їй по господарству тільки допомагає, а вона його підгодовує, – серйозно каже інша.

Старости села Любові Лотоцької на місці не виявилось, вона поїхала до центру ОТГ. Жіночки, які перебували в старостаті, почувши прізвище генерала, пожвавішали:

-Пукач? Хто б міг подумати, що таке витворяв! А загалом добрий дядько був. Набере бабунь на свій мотоблок і приїздить на сільський базарчик. Попросимо його цукерок – купував найдорожчі. У селі ніхто нічого поганого не міг про нього сказати. Ліди Григоріївни (так офіційно вона пишеться) тут тепер нема, але якщо хочете побачити, де вони жили, можете проїхатись…

На сільському перехресті зустрів трьох чоловіків, які йшли, очевидно, з лісу з оберемками майбутніх держаків. Почувши звичне прізвище, аж повеселіли. Один із них зняв ті заготовки з плечей на дорогу:

-Розкажу вам, як його брали. До нашого ставка на риболовлю часом приїздять чужі. Ось і цього разу підходять до мене два молоді чоловіки по років за тридцять і питають, чи не маю посуду, щоб біля ставу юшку зварити. Стенаю плечима: є дома хіба що баняки. Кажуть, що годиться, йдуть зі мною, протягують сто гривень і ще просять бараболі, моркви, цибулі, петрушки… Вже тоді вони мені видались якимись дуже інтелігентними. А вже наступного ранку чую, що вечором узяли нашого «капітана дальнього плавання». Як виявилось, Пукача!

На одній з розвилок зупинився запитати дальшу дорогу до того загадкового обійстя. Вказавши її, зустрічна бабуся тихо мовила:

-Воно й було видно, що він якийсь бандіт!

Отже, не всі жителі Молочок сприймали його однозначно… Тверде покриття швидко скінчилося, і переді мною постав укритий снігом величезний вигін-видолинок, на протилежному боці якого середньою з трьох невеликих хат була колишня Пукачова. Хитре місце: за першої ж небезпеки – можливості зникнути мало не на всі чотири сторони… Але який сенс мені туди пішки місити сніг, якщо та хата порожня? Вирішив заїхати сюди наступного разу, спробувавши на прощання хіба що поспілкуватися з молодим чоловіком, якому приписували дружбу з Лідією Загорулько і якого зі зрозумілих міркувань не називаю. Розповідали, що любить чарку. Ось і тепер, вийшовши з хати з ознаками легкого сп’яніння і побачивши у моїх руках фотоапарат, він замахав руками:

-Я категорично забороняю знімати мене і хату!

Виходить, дружба з юридично підкованим Пукачем, якому він допомагав по господарству, не минула марно. Але від розмови не відмовився. Сказав, що той дядько – виняткова людина, що такий не міг нікого вбити. Це політики влаштували, а на нього все сперли. Що ж стосується Лідії, то ще з кінця осені він із нею не спілкується. З тим мені й довелось залишити Молочки.

І ось повертаю сюди вже на рубежі квітня-травня. Заходжу до торгової точки в центрі села дізнатися, чи є дома Лідія Григоріївна. Кажуть, що є. Нібито десь у сина в столиці була, а до того десь в іншому місці жила, але повернулася сюди. Думкою про колишнього генерал-лейтенанта цікавлюся у молодих чоловіків, які зайшли пивом позабавлятися.

-Хороший дядько був! Скільки ми горілки з ним випили! – вони аж розпливаються у посмішках.

Виходить, цукерки жінкам, а горілка чоловікам робили свою справу: незважаючи на жахливий резонансний злочин, штамп «хороший дядько» в селі, схоже, вкоренився навічно. І це при тому, що тут мені згадували одну з публікацій, яка стверджувала: саме Пукач підозрюється і в убивстві чоловіка Лідії, братом якого й представився в селі. Щоправда, в офіційних джерелах мені не вдалося такого факту виявити.

Вже знайомою дорогою проїжджаю на край села, долаю той широченний вигін. Телефон Лідія Загорулько, зрозуміло, не дуже роздає, тому й мені так і не вдалося ніде її номера роздобути – попередити про свій приїзд не зміг. Не здивувався, що двері зсередини були замкненими, а на стукіт ніхто не озивався. Калоші перед самими дверима і відкрита верандочка засвідчували, що господарка мала б перебувати дома.

Звісно, якби це було заплановане відрядження, у багатьох відношеннях я поводив би себе інакше. А позаяк стались два попутні заїзди, то лише сфотографував подвір’я і вигін, подавшись далі своєю дорогою.

Чому вирішив повернутись до теми, яка вже стала забуватися? Причин кілька. По-перше, цього року мені випало брати участь у роботі сесій місцевих рад, де до влади прийшли одні особи коштом інших осіб. Тепер же спостерігається результат: з неабияким цинізмом забаганки останніх, схоже, ставляться подекуди вище Конституції і законів України, а випадок з тоді ще полковником Пукачем дуже яскраво показує, наскільки це небезпечно для особливо «услужливих».

По-друге, Лідія Григоріївна родом з нашої області, із Жданівки, що поблизу Хмільника, і те село має один із шести діючих цукрозаводів Вінниччини. Саме публікація у «Вінниччині» «Жартівник, божевільний чи… Пукач?» нашого колеги Юрія Сегеди – відомого поета, члена Національної спілки письменників, лауреата престижної премії імені Василя Симоненка, скоріше всього, і сприяла виявленню замаскованого генерала-вбивці. Звернімо увагу: замітка Ю.Сегеди надрукована 13 травня 2008-го, а взяли вбивцю 21 липня 20009-го. Тобто минуло більше року! Запитую Юрія, чи цікавились у нього «відповідні органи» джерелами інформації. Так, цікавились. Очевидно, ситуацію ускладнило те, що хоча Молочки лише за якийсь десяток кілометрів від Хмільницького району, але це вже інша область.

Хто ж він такий, той Пукач? Уродженець села Жизниківці Білогірського району Хмельницької області. Служив в армії, був спортсменом, закінчив школу міліції. Деякі джерела зазначають, що мав «грішок» і був завербований КДБ. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, став інвалідом. 1997 року отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Тобто орден мав ще до вбивства.

Очолював департамент зовнішнього спостереження МВС України. 2003 року його ім’я фігурувало у справі про викрадення і вбивство відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Пукача затримано Генеральною прокуратурою України за звинуваченням у знищенні документів про стеження за загиблим журналістом у травні-липні 2000-го. Обгрунтовану підозру викликала і поява в затриманого нової трикімнатної квартири в елітному будинку.

У листопаді 2003-го він був звільнений під підписку про невиїзд, але одразу ж зник. Його оголосили у міжнародний розшук, а у 2005 році заочно пред’явили звинувачення у вбивстві журналіста Гонгадзе. Він це скоїв із групою офіцерів-перевертнів у Білоцерківському районі, попередньо викравши жертву неподалік дому. Потім на вимогу тодішнього міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка перезахоронив у Таращанському районі. З матеріалів справи виходить, що «хороший дядько» з Молочок… власноручно Георгія задушив. А ще ж, не забуваймо, було викрадення й жорстоке побиття журналіста і правозахисника Олексія Подольського.

Особливо ж боляче сприймаються такі свідчення Пукача з матеріалів справи. Коли він доповідав Кравченку про вбивство Гонгадзе, в кабінеті в цей час були: керівник Адміністрації Президента Володимир Литвин, який після того ще й умудрився стати Головою Верховної Ради України, чиновник МВС Микола Джига, який згодом у часи горезвісного Януковича очолить Вінницьку область, та помічник Кравченка Едуард Фере. Після цього очільник МВС доповів про злочин особисто Кучмі. А вірити чи не вірити «плівкам Мельниченка», то вже, виходить, особиста справа кожного з нас.

29 січня 2013 року Печерський суд Києва виніс вирок О. Пукачу у справі про вбивство Гонгадзе, засудивши на довічне ув’язнення. На запитання, чи зрозумілий йому вирок, відповів: «І буде зрозуміло тоді, коли, коли Кучма і Литвин будуть разом зі мною. Запросите в Кучми і в Литвина. Вони все розкажуть. Тому запитайте про мотив і про умисел у Литвина і у Кучми».

Влітку 2016 року етапували Пукача до Чортківської колонії на Тернопільщину.

Але в подальшому він змінив кучмівсько-литвинівську риторику. Очевидно, зрозумів, що декому в нашій країні ні за яких обставин ніщо не загрожує. Тому визнав своє перевищення службових повноважень, а його адвокати добивалися за «законом Савченко» перерахування 6,5 року попереднього ув’язнення як 13 років ув’язнення. Тепер Пукач намагається добитися заміни довічного терміну на п’ятнадцятирічний. Поки що йому не вдається. Але в нашій країні, як відомо, всяке можливе.

Микола КАВУН

Фото автора