Червневий ранок 1941-го… повторився в лютому

22 червня, у День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, активісти обласного середку Організації ветеранів України зібрались, аби віддати шану загиблим, поділитися спогадами і висловити переконання, що сучасний російський нацизм теж буде переможено, як і німецький нацизм 77 років тому.

– Ми згадуємо жертв німецько-радянської війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця – більше восьми мільйонів. Сьогодні, на жаль, також не мирний час, наша рідна Україна веде війну з Росією, яку ніхто не чекав… Гинуть військові, мирні люди, діти. Тому я прошу вшанувати хвилиною мовчання пам’ять загиблих у Другій світовій війні та в сьогоднішній війні, – зазначив голова Вінницької обласної організації ветеранів України генерал-майор Володимир Мазур.

За його словами, Організація ветеранів України в березні цього року планувала відзначити своє 35-річчя, але зробити це завадила розв’язана Росією війна…

Власними спогадами про ту давню війну поділилась легендарна вінничанка  – учасниця бойових дій, розвідниця, полковник у відставці Ольга Твердохлєбова, родина якої в 1941-му мешкала в Одесі.

– У суботу 21 червня у нас був випуск 10-х класів. Тьотя мені прислала дуже гарний чорний сарафан, вишиванку полтавську, вперше я вділа туфлі модельні на високому каблуку. Був випуск, ми танцювали, ділилися планами, хто куди хоче далі йти – хтось у вуз, хтось в армію… А рано 22-го, це була неділя, ми пішли зустрічати зорю. І бачимо: летять літаки. Вони часто літали, але наші, і ми вже були звикли до цього гулу. Знали, що ідуть маневри. Навіть вночі бували тренування, ми бігали крос… А це – не наш гул, інакші літаки, якісь наче з вантажем, так тяжко гудуть. І раптом вибух на станції. Коло станції був елеватор, вони цілились або в станцію, або на залізничну колію, або в елеватор, але не попали… А ми кажемо: «А, це маневри».

Прийшли додому, полягали спати. Мама мене будить: «Оля, вставай. Передали по радіо, що Молотов буде виступати, дуже важливе повідомлення» – «Мамо, я хочу спати» – «Вставай!». Тато був майор, за ним ще вранці з військкомату прийшли. Розбудила мене мама. І рівно о 12-й годині не Сталін, а Молотов: «Граждане, сегодня в 4 часа утра, без объявления войны, Германия напала на нашу страну, атаковала наши границы и подвергла бомбежке наши города…». Мурашки по шкірі… І ми, не змовляючись, всі пішли у військкомат. Хлопців забрали, а нас відправили. А в мене в Ленінграді тітка жила, в неї не було дітей. І вона подзвонила: «Нехай Оля приїжджає з документами, буде в Ленінграді вчитися, а потім ще й квартира їй лишиться».

Німці кричать: «Бліц-криг, через тиждень війна закінчиться»». Наші кричать: «Ще тиждень, і не буде німецький чобіт топтати нашу землю». Повірили… Я днів 10 чи 12 добиралась до Ленінграда. Коли прибула, кожен день Ленінград бомбили. З німецькою пунктуальністю, починаючи з 6-ї години вечора. Потім 900 днів і ночей Ленінград був у блокаді…

Але важливо, що наша Україна тоді пережила. Кілька разів німецькі і наші війська відступали-наступали по Україні, більше всього розрухи було в Україні, найбільше на фронті було українців. Партизани, ковпаківці – це були наші українські люди. І тепер ця скажена собака, цей скажений шакал щось там гавкає, що перемогли росіяни без українців. Ну, він дурний, він зомбований, подивіться на ці його очі…

Ольга Іванівна пригадала і свої враження від зустрічі з Путіним, який так любив запрошувати ветеранів із «братніх республік» і перетворив пам’ять про ту війну на справжнє божевілля.

– Нас запросили на річницю розгрому німців під Москвою. Ми ще поїхали в Петрищево класти квіти Зої Космодемянській і запізнилися, потрапили вже на концерт. Тоді Медведєв був президентом, Путін – прем’єром – вони мінялися. І виступає не Медведєв, а прем’єр-міністр Путін: «Вот заходит наша делегация с Украины, наши братья». Я тако подивилася на нього: воно таке маленьке, такі плечики вузенькі, в мене плечі ширші. Ще хоче лізти обніматися, ці очі такі, як в шакала. Правда, вони нас дуже добре зустріли. Але такий осад залишився, що він якась неповноцінна людина. Не хотілось, щоб воно мене обнімало – таке щось, на каблучках…

Отже, вчорашня школярка Оля тоді в Ленінграді дописала собі в документах два роки і таки потрапила в армію. Довелося, каже, стати розвідницею, за 4 роки «проповзти всю Польщу по-пластунськи», дійти до Берліна, розписатись на Бранденбурзьких воротах…

– Ми Варшаву звільняли 16 січня 1945 року, – продовжує Ольга Іванівна. – Мороз був 25 градусів. Пам’ятаю: все зруйноване, а стовп стоїть, на ньому термометр, мінус 25. Тут фронт, тут десант, а тут ріка Вісла. Коли почали стріляти звідти і звідти, люди не знали, куди бігти, тільки в Віслу. Коні, люди пішки. І семеро моїх дівчаток пішли під лід. 73 роки вони мені снилися – то вони хочуть їсти, то вони хочуть пити. І коли я 3 роки тому приїхала в Варшаву, купила сім букетів жовтих квітів, прийшла з ксьондзом на те місце, де дівчата пішли під лід. Кажуть, я так кричала і плакала, але я щось не пам’ятаю… Я кинула ці квіти, вони попливли, потім вернулися. Ксьондз прочитав молитву по-польськи, по-нашому і каже: «Душі дівчат прийняли ваш подарунок». І вони мені вже не сняться. А хотілось би, щоб снилися… Царство їм небесне. Наймолодшій Дусі було 19 років, найстаршій – моїй тезці Ользі Іванівні – було 22.

Незважаючи на свій поважний вік довгожительки, Ольга Твердохлєбова зберігає ясний розум та оптимізм, її часто запрошують у навчальні заклади та військові частини. «Розповідаю, – каже вона, – не тому, що я така заслужена, а тому, що вже нема майже нікого з учасників тієї війни». А ще вона декламує з пам’яті Тараса Шевченка, знає сотні анекдотів, навіть кілька років тому брала участь у телешоу «Розсміши коміка». А з початком повномасштабної російської агресії навіть хотіла знову йти воювати.

– Подзвонила я у військкомат, питаю: «А ви жінок на війну записуєте?» –  «Записуємо», – кажуть. «У мене зір ще хороший, я ворошиловський стрілок» – «А скільки вам років?» – «Дев’яносто вісім» – «Ольго Іванівно, це ви? Навіщо вам автомат, нам потрібне ваше слово». Вони мене впізнали, бо я у них не раз виступала. Хлопці кажуть: «Давайте нам Ольгу Іванівну на фронт – ми будем ворога бити, а вона буде нам анекдоти розказувати».

Також Ольга Твердохлєбова розповіла, як записувала відеозвернення до російських жінок, щоб не пускали своїх синів, братів, чоловіків на війну.

– Я говорила від щирого серця: «Ви не найдете могилочку, ви не станете на коліна і не попросите, щоб вони простили вас, що ви їх не затримали, а пустили на цю бійню. Навіщо нам ця війна?» Я валер’янку пила, не могла спати. А на другий день включаю телевізор, а там перехоплена розмова росіянки. Вона каже: «Ванька, ти там у хохлушкі мнє фєн возьмі». А щоб ти сказилась, зомбована! Щоб ти повісилась на цьому фені. Тут до них звертаєшся, хочеш спасти (своїх більше, але і їхніх), а вона фен захотіла. Що зробиш, вони всі там зомбовані.

Ветеран Ольга Твердохлєбова чомусь переконана, що перемога України в цій війні настане дуже скоро – «коли будемо хліб косити».

– Як у тій війні ми знали, що перемога буде, так і знаємо, що буде в цій війні. Тільки б усі вернулись живими, – бажає Ольга Іванівна.

Також на цьому зібранні про роботу і творчість ветеранів розповіла голова клубу «Неспокійні серця» Тетяна Коваль. А лідер обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський презентував свої книги військово-історичної тематики і згадав про свого діда, який у 41-му році захищав Москву, а в 45-му штурмував Берлін.

– Добре, що мій дід Григорій Коханко помер і не дожив до цього часу. Тому що він помер би ще раз, коли б дізнався, що нащадки тих, з ким він пройшов війну плече в плече, виявились ворогами, а нащадки колишніх ворогів виявилися друзями, які зараз допомагають Україні.

Юрій СЕГЕДА