Шиття – як почуття
Олена Мялук родом із Горлівки Донецької області. На Вінниччину вона приїхала з початком війни, аби якийсь час перебути у рідні на Козятинщині. Вирішила перечекати, допоки спаде напруга, адже ніхто тоді не вірив, що цей конфлікт затягнеться на стільки років. У Горлівці жінка мала влаштований побут, гарний будинок, трійко дітей і власну справу у Донецьку. Тож втрачати їй дійсно було що. Однак невизначеність та поневіряння не злякали мужню україночку, а підвели до кардинального кроку – по-новому перекроїти своє життя.
– Рішення про переїзд я прийняла миттєво. Зібрала три сумки, в одній лежав маленький Матвій, якому на той час був лише місяць, в другій сумці – памперси, а в третій – мої з дітьми літні пожитки (Схід ми залишили влітку). Більше ми до Горлівки не поверталися… Наш будинок обікрали, меблі і техніку я дистанційно віддала сусідам та друзям. Нині дім стоїть пусткою та руйнується, а ми довгий час поневірялися по чужих кутках, – почала свою розповідь Олена Михайлівна. – Декілька місяців пожила в рідні у селі, а коли змогла перевести фінансову допомогу на дітей з Донецька на Козятин, то подякувала родичам за гостинність і пішла «вити своє нове гніздечко».
За фахом кравець-закрійниця мала в Донецьку власне ательє та маленький магазинчик з продажу жіночої білизни. Завжди активна та діяльна не шукала підтримки чи протекції на стороні, всього добивалася самостійно. Розуміла, що має дбати про своїх хлопчиків: Матвія, Назара та Івана. Дати їм освіту та допомогти зі становленням у світі.
Все «закрутилося» після запрошення переселенців на майстер-клас з писанкарства перед Великоднем. Там Олена Мялук максимально проявила свої комунікативні здібності та дізналася про грантові програми підтримки таких, як сама. Маючи певний досвід у бізнесі, зацікавилася і вирішила спробувати свої сили у написанні бізнес-плану та відкритті власної справи. Подала заявку, пройшла навчання і приступила до роботи. Пані Олена не нарікає на долю, каже, що в її житті все складається доволі вдало.
Оновлена бізнеследі вирішила не винаходити велосипед, а взятися за те, що вже вміла і знала, тобто шиття. Своїх перших замовників майстриня знайшла через об’яву в інтернеті. Тоді разом із подругою зайнялася збиранням та зшиванням деталей для вишиванок. Зізнається, що роботи вистачало, і оплачувалася вона достойно. Нині з українським брендом сорочок вона вже не працює так тісно, як колись, однак деколи все ж береться виконувати для них замовлення.
Нині козятинська кравчиня шиє спецформу для торговельного та готельно-ресторанного бізнесу, екосумки, торбинки для продуктів (особливо набули популярності з введенням магазинами додаткової плати за пластикові пакетики). Але чи не найбільше кравчиня полюбляє відшивати пальто, що і є, власне, її основним профілем.
Паралельно з роботою Олена Мялук виграла ще два гранти на розвиток свого бізнесу та придбання обладнання. Жінка зареєструвала власну торгову марку ательє з пошиву одягу «Ленелі» і переконана, що шиття, як почуття, завжди вимагає емоцій. Тож до роботи вона завжди приступає в доброму гуморі та з хорошим настроєм, і все у неї ладиться. Кравчиня зізналася, що пандемія трохи зіпсувала прописані ділові плани, але не в її характері нарікати на долю. Вона трудиться і щоразу надихається новими ідеями.
– Щось втрачаємо, а щось набуваємо. З набутого хочеться згадати отримане нашою сім’єю безкоштовне соціальне (тимчасове) житло, за яке хочу подякувати Козятинській міській раді, зокрема голові Тетяні Єрмолаєвій. (Зауважимо, що Козятин став одним із 27 населених пунктів України та єдиним у Вінницькій області, де на умовах співфінансування держбюджету та для внутрішньо переміщених осіб придбали житло. Подібні помешкання, ще дві квартири, для потребуючих такої підтримки планують придбати і в поточному році.) Це допоможе мені зекономити кошти для розвитку та навчання дітей, щось відкласти або навпаки – спрямувати у бізнес. Коли ти змушений щомісяця сплачувати понад 4 тис. грн за житло, це дуже бентежить і непокоїть та заганяє у рамки щоденного стресу. Тож хоча б у квартирному питанні я можу розслабитися на певний час, – зізнається багатодітна матуся.
Із важливих сфер життя родини Мялук хочеться виокремити екологічну свідомість її домочадців та сумісні подорожі Україною, які полюбляє уся сім’я.
– Моя екоісторія розпочалася ще влітку 2004 року. Тоді ми з сім’єю відправилися в мандри аж на Байкал (де я була тричі). Місцеві жителі називають його морем і виключно на «Ви». Мій батько жив там колись доволі довго. Він любив розповідати всілякі байки і казки, пов’язані з цим озером. Одна з його казок була про те, що перш ніж увійти до води, треба зробити крок до озера, зупинитися і спитати дозволу: «Батечко Байкал, дозвольте мені зайти до води, думки мої чисті, і я не скою нічого лихого проти тебе». Якщо після цих слів по ногам пройде легка хвилька, можна сміливо заходити у воду. Але якщо хвиля буде бурхлива чи різка, то краще не заходити. Це може означати, що води Байкалу не довіряють твоїм думкам. Я також вирішила спробувати на собі цю легенду, і коли м’яка хвилька охопила мої ноги, я була вражена і готова повірити у казку. Лише батько стояв і посміхався поруч. Природа сама підказує нам, де треба зупинитися та замислитися. Насправді я ніколи навмисне не обирала шлях екожиття. Завжди керувалася принципом – не нашкодь, тобто не викидай сміття на вулиці, сортуй і збирай (папір, пластик і біовідходи – все окремо). Моя мама любила казати: «Легше розказати та навчити, ніж заборонити», а тато… він любив розказувати казки, які насправді були зовсім не казками… Моїх дорогих батьків немає серед живих вже багато років, але вони встигли навчити нас з братом неписаних істин, керуючись якими, ми й досі живемо та покладаємося на них у непрості часи нашого земного шляху, – підсумувала розмову Олена Мялук.
Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК
Світлини надані Оленою Мялук
