ЩО ВІДДАВ – ТЕ ТВОЄ

Коли писала і поширювала статтю про немирівчанку Діану Деркач, хвору на саркому («Вінниччина», 16 грудня 2020), прийшло усвідомлення того, що Господь лише Йому відомим чином зумисно ламає наше життя. Ламає для того, щоб ми… вчилися. Вчилися і співчувати, і віддавати.

Милостиня може бути матеріальною (гроші, речі, продукти), а може бути і духовною (співчуття, добра порада, слово підтримки). Вона вимірюється не величиною подаяння, а глибиною серця. Ці дві короткі історії саме про це.

ІСТОРІЯ ПЕРША

Коли в інтернеті з’явилися перші повідомлення про страшний діагноз, який поставили Діані, коли лише починався збір коштів на лікування, коли в жилах рідних закипала кров від відчуття безпорадності і безвиході – у двері постукали. Це була подружня пара – люди не місцеві, але до яких дійшла звістка про те, що молода дівчина розпочала боротьбу з хворобою, яку мав і їх син. Вони принесли пакунок з грошима.

– Рятуйте свою дитину, бо ми свою не встигли…

Були сльози. Багато сліз (слова у таких випадках зайві). І в той час стояли між двома родинами велике горе і велика надія – ці люди віддали для Діани все, що збирали на лікування сина.

Саме відтоді з’явився у дівчини ще один привід вийти із своєї хвороби переможницею – жити і за себе, і за того чужого сина, який дав їй можливість вчасно розпочати лікування. 

ІСТОРІЯ ДРУГА

– Мамо, прочитай мені те, що читаєш ти, – легеньким метеликом кружляє навколо мами Марійка. – Читай, щоб я чула! Про кого ти читала?

– Є така дівчинка, звати її Діанка, і вона дуже хвора. За нею плаче мама. Мама її дуже любить. Діанка в лікарні, і люди збирають їй гроші на лікування.

Дівчинка уважно слухає і не розуміє, чому у мами повні очі сліз.

– Ми теж знайдемо для неї гроші? Де ми знайдемо?

Мама  гладить дівчинку по голівці, пригортає її до грудей і шепоче на вушко.

-Ти знаєш, що я збираю гроші на сукню? Знаєш? Так от, сукня почекає.

Очі в Марійки стають круглими, як ґудзики, і вона замовкає. Мабуть, осмислює, як це її мама раптом так легко відмовляється від своєї мрії – розкішної сукні на день народження маленького братика. 

Дівчинка йде до іншої кімнати, відчиняє свою скриньку-скарбничку, куди довгий час старанно відкладала гроші, що дарували їй бабусі і дідусі.

– Мамо, це Діанці вистачить? – протягує дівчинка кілька найбільших купюр.

– Так, моє сонечко, вистачить. Думаю, обов’язково вистачить, – каже мама і вже не соромиться сліз, які не поміщаються в її великих очах.  

Це лише дві маленькі історії із дуже багатьох, які невидимими нитками пов’язані з юною немирівчанкою Діанкою Деркач. І обидві вони – про людяність. Про те, що милостива людина уподібнюється Богу і вчить нас тому, що милосердя – це найважливіша чеснота на землі. 

Добре знаю, що ці люди, про яких ось зараз написала, робили добро аж ніяк не для того, щоб про них написали. Мало того, мені таки перепаде «на горіхи» від мами Марійки (багатенько років тому я була ведучою на весіллі Марійчиних батьків – Оксанки і Сашка), але так хотілося донести до серця кожного, хто читає зараз ці рядки, що у житті завжди є місце для добрих справ незалежно від того, скільки тобі років і яких ти статків. Бо коли ти віддаєш те, що цінне і важливе для тебе – саме це і є істинне подаяння.

Оксана ВДОВЦОВА