«Якби не мотоблок, я б тут не працювала», –

каже листоноша з Берлядки Тетяна Пастух

За давньою звичкою, теперішнє офісне приміщення Обухівського старостату люди в селі називають «поштою». Щоправда, від колишнього поштового відділення тут, практично, нічого не залишилось, крім кількох старих шаф, столів, двох стільців і єдиної листоноші в особі Тетяни Миколаївни Пастух.

Щоб поспілкуватися з нею «для газети», довелося наперед підключати авторитетного жителя Берлядки пенсіонера Бориса Петровича Шевцова, якому вдалося переконати жінку, що «правда про сільську пошту її роботі не зашкодить…». Уже згодом Тетяна Миколаївна не раз бідкалася: «Ой, і цього не пишіть, і про те не згадуйте, бо чого доброго звільнять і не дадуть до пенсії дотягнути, а я дуже не хочу втрачати роботу, бо Польща  мені «не світить».

Село, в якому проживає Тетяна Пастух, до недавнього часу йменувалося Петрівкою. Років сім тому, без згоди громади, йому повернули давню назву – Берлядка. Невдоволені місцеві жителі намагалися якось протистояти натиску влади, але нічого у них з того не вийшло – ніби змирилися. Та все ж у розмовах продовжують згадувати Петрівку.

• Часом навіть кореспонденція приходить на Петрівку, то я за прізвищами уже знаю, що це наша Берлядка, – каже Тетяна Миколаївна. – Стільки було б біди, як ця назва села. За чотирнадцять років поштарської роботи я всього наслухалася і набачилася. Раніше у нас на відділенні було три листоноші, а тепер залишилася я одна. Щоправда, у складі пересувної бригади до нас ще із Шаргорода приїжджає одна молоденька дівчина, яка за годину роботи повинна рознести  газети по вулиці Привокзальній. Все решта – моя зона обслуговування у Берлядці й Обухові.

Під час розмови з Тетяною Миколаївною звернув увагу на графік роботи їхньої «пошти», який «красується» у вікні зсередини приміщення. Не відомо, на основі якого хронометражу його складали, але вразила «пунктуальність залізничників» – щоденний похвилинний початок і закінчення робочого часу. Тиждень «розбили» на сім робочих годин, за які їй платять зарплату – трохи більше трьох тисяч гривень.

Так от, у п’ятницю і вівторок вона повинна працювати по одній годині з дев’ятої до десятої, у четвер – з дев’ятої сорок дев’ять до одинадцятої сорок дев’ять, у суботу – з дев’ятої сорок три до дванадцятої сорок три. Точність, як в аптеці!

Тетяна Миколаївна погоджується, що ці параметри впали просто з неба, бо «як би я не намагалася, але ніяк не вкладуся у такі часові рамки. За дві години не реально обійти два села, а кожна людина хоче у той самий день газету отримати чи пенсію. І до того ж пенсіонерам треба по кілька разів перераховувати гроші. Їх у мене у двох селах понад сотня, і треба як мінімум хоча б десять хвилин кожному вділити, а ще – припросити товар купити і встигнути за світло плату взяти. От і виходить, якби не мій мотоблок, то я б тут сьогодні не працювала. Буває, до п’ятнадцяти  кілометрів намотую за світловий день.

Десять років використовує власний транспортний засіб у службових справах листоноша Тетяна Пастух. Один комплект коліс уже з’їздила, зараз замовила нову гуму за чотири з половиною тисячі гривень. Підрахувала, що на місяць їй вистачає п’ять літрів солярки. Ще як ціни не дуже «кусалися», то куди б не йшло, а зараз на сімейний бюджет жінки накладно.

• –                       Мені ніхто не дає грошей ні на ремонт мотоблока, ані на пальне чи запчастини – все купую за свої кошти. Був випадок, коли самій довелося міняти в дорозі пробите колесо мотоблока, якби на причепі, то б не впоралася. Дороги у нас загалом з твердим покриттям, але є місця, куди після слякоті не варто й потикатися – тоді залишаю техніку на твердій дорозі, сумки на плечі – та йду пішки. З моїми ногами це непросто, але мушу, бо ніхто за мене цього не зробить. Єдине рятує, що не дуже багато кореспонденції приходить на села – набагато менше стали виписувати люди газет через їх здорожчання.

Взимку Тетяна Пастух не їздить мотоблоком, а «пересідає» на службовий велосипед. Тоді для неї починаються нові моральні й фізичні випробування, але все компенсується задоволенням від роботи, яку виконує заради земляків.

Віктор ЗЕЛЕНЮК,

 власкор «Вінниччини»

Могилів-Подільський район 

Фото автора