Яке воно – жіноче щастя звичайної сільської жінки…

Жінок чомусь прийнято називати слабкою статтю, хоча більшість із них витримує такі навантаження й випробування, які «сильній статі» і не снилися. Вони і берегині сімейного вогнища, і господині, й майстрині, словом, красуні в усьому – зовні, в душі, у роботі. А скільки тієї роботи за день переробляють їхні золоті, натруджені й дочасно поморщені від каторжної праці руки, знають лише вони. І тільки їм відомо, звідкіля береться та сила волі, терпіння й бажання щодень запрягати себе у ярмо сімейних клопотів та обов’язків. Це лише кілька штрихів до портрету звичайної, і в той же час – незбагненної сільської жінки із села Іванівcька Слобідка Калинівського району Ганни Володимирівни Пентюк.

Ранок без кави

Як і більшість селянок, вона прокидається удосвіта, але не йде пити каву, а відразу береться поратись по господарству – поспішає до хліва нагодувати й подоїти корів, роздати заготовану ще звечора мішанку свиням, курям, качкам і гусям. Добре хоч чоловік підсобляє попри хвороби. Доки попорають, вже й про обід слід подбати. Не для себе – для худоби. Самі поснідають потім, а може й пообідають заразом або, як часто буває, об’єднають усі три трапези в одну – вечірню, коли уся доглянута живність посне. Часу на дозвілля не залишається, відпочинок тільки уві сні, бо завтра знову у шалену круговерть із головою. Дякувати, заготівельник молока приїжджає під самі ворота, й не треба волочити  бідони через усю вулицю. Літр поживи бере за копійки, солодка газована вода в магазині коштує дорожче, але що зробиш. Не до міста ж його везти і самому продавати, на це нема часу, бо дома – хазяйство.

Порахувати – не вистачить пальців

Охороняють господарство чотири песики, яких досі не згадували – Бублик, Марта, Фіра й Ризя. Нещодавно Фіра привела на світ десять цуценят, одне, правда, не вижило. Усю цю зграю теж потрібно нагодувати впродовж дня кілька разів. А в хліві туляться до своїх рогатих матусь два бички – Лютик і Ласунчик, що народилися нещодавно у лютому, разом з ними п’ять корів – Мар’яна, Мілка, Анфіса, Андріана й Василина. «Це мої богині», – жартує господиня. Тут же дві кози і цап Чорт, поряд брикається місячний козлик. Поки що безіменний, але такий милий і кумедний – тільки візьмеш його на руки, відразу береться смоктати носа. В іншій загорожі рохкає дві свинки – Хруля й Марися. Невдовзі на них чекає почесна місія поповнити поголів’я ще й поросятами. «І це ще не все», – інтригує Ганнуся й продовжує презентацію животини вже в іншому хліві, де очікують на смачне пійло ще четверо теляток – Квасоля, Мазун, Рябий і навіть Борман. А онде походжає три качки й качур. Це все, що залишилося, бо тиждень тому ще четверо пішло «під ніж»: жити за щось треба ж. Є в господарстві й дев’ятеро гусей, вони великі і такі гарні, що хоч на виставку. На зиму, як і качок, їх залишають небагато, хіба що для розплоду напровесні, бо каченят і гусенят не купують, розводяться самі.

– Та хто б їх там купляв, качки й гуси самі собі дають раду. Самі несуться, висиджують і потім самі «бавлять» потомство. Качур та гусак свою роботу знають і роблять її справно, – жартує співрозмовниця.

Важко уявити сільське подвір’я і без курей. А ось скільки їх є, то вже й не пам’ятає. «Та, мабуть, зо три десятки буде», – силкується пригадати жінка.

Треба сказати, що Ганна Володимирівна дуже добре розуміється на свійських тваринах, бо за фахом вона ветеринар. Знає, що воно й до чого, підходить до справи професійно і грунтовно. Сама лікує, робить усілякі необхідні профілактики та ін’єкції, лікує, приймає у корівок і свинок пологи, якщо це можна так назвати, і кабанця на раз-два може почистити: лише чирк і готово. Місцеві люди часто звертаються до неї по допомогу, коли хворіють тварини. Вона нікому не відмовляє. І справа не стільки у додатковому заробітку (хоча це теж важливо) – як до цього жінку спонукає професійний обов’язок і покликання.

– Будь-яка робота у господарстві важка, але особливо виснажує чищення приміщень, буває, що рук не чуєш, поки усе вишкребеш і вивезеш на город, – каже господиня. – Тієї органіки щоразу стільки, що не знаєш, де її подіти. Щойно вивезли причеп, а вже знову зо два назбиралося. На городі теж увесь гній не заправиш, бо грунт буде перекислений. А щодо втоми? Зимової пори хоч трішки можна відіспатись, а ось весною і влітку, коли додаються ще й польові турботи, спати доводиться значно менше, і руки болять більше. Добре хоч п’ять корів дою не руками, бо маємо саморобний вакуумний апарат із автомобільного компресора.

Запитую, скільки потрібно часу, щоб видоїти корову.

– Дивлячись яку. Якщо корова «м’яка», вистачає 5-6 хвилин. Апаратом і руками свої 5 корівок видоюю за хвилин 40-50. Надій на корову 15-18 літрів. Як коли.

Сумна селянська арифметика

Декому здається, що селяни, тримаючи господарство, якщо не заможні, то принаймні забезпечені усім «по горло», адже мають все своє. Це далеко не так.

– Торік ми купили два здоровенних МАЗи жому по десять тонн кожен, разом – 20 тонн, – пояснює жінка. – Віддали по 5 тисяч за машину, вкупі – 10 тисяч гривень. Але вже треба докупляти, бо не вистачить. Коло хати маємо 18 соток, і ще в полі 40 соток, засіяні озимою пшеницею, яка піде на корм худобі. Крім того, на корову потрібно майже 100 тюків сіна. Сільська рада виділяє сінокіс, але траву треба скосити, потім ворушити і згодом тюкувати й привезти. За все це треба платити. Виорати сотку городу чи поля – 30 грн. Торік на 40 сотих намолотили трохи більше 2 т ячменю. На пай чоловік отримав ще 1,2 тонни зерна, два мішки цукру, трохи олії. Але не вистачає, отже знову будуть витрати. Уся надія на урожай цього року, – розповідає господиня і продовжує: – Зараз корми дуже дорогі, сьогодні мішечок товчі зерна на 20 кілограмів коштує 150-180 грн. І що ним нагодуєш? Он ще треба докупити півтонни, бо не знаю, чи кормів вистачить до нових. Мабуть, доведеться зменшувати поголів’я. Що там казати, зараз тільки козу до цапа завести на один сеанс треба викласти 300 гривень. Півторарічного бичка можна продати від сили за 10 тисяч гривень. І це ще не факт, що продаси. А людина у місті на хорошій роботі отримує стільки зарплати за місяць. Мені ж за такі гроші потрібно наробитися півтора року. Отака наша селянська сумна арифметика. А що зробиш, і де подінешся. Якщо у селі немає роботи – не сидіти ж біля телевізора зранку до вечора.

«Та який там алгоритм. Працюю на автопілоті»

Ганна Пентюк каже, що звичка працювати у такому темпі й ритмі вироблялася роками. По-іншому себе вже не уявляє.

– Та скільки тієї роботи. Це страшно тому, хто цього ніколи не робив. А ми вже звичні. Насамперед згорнула гній, потім починаю доїння. Відразу даю коровам і телятам сіно чи приправлений грисом жом, заодно кинула козам ківш зерна чи товчі, налила води, щоб не блеяли. А там, дивись, вже й свині подають голос, то і їм щось підсипала, аби не вищали. Поки дою, чоловік напуває телят. Працюємо на «автопілоті».

Чи прибутковий м’ясо-молочний бізнес селян?

– Зараз, поки  випоюємо телят молоком, за день здаю менше – літрів 50. Множимо на 6 грн. і маємо виручку за день – 300 гривень. У місті заробітки вищі, хоч і робота, «аби день до вечора», працюють 8 годин, ще й мають два вихідних на тижні. А в нас не буває вихідних чи свят. Корів чи свиней, іншу живність не цікавить, що в календарі Новий рік чи Різдво, усе воно хоче їсти й пити.

– А якби самій продавати молоко й вироби з нього – домашній сир, масло, сметану?

– За трилітрову банку молока у Вінниці на базарі правлять 50-60 гривень. Але мені, по-перше, треба якось його туди завезти. По-друге, треба мати там своїх клієнтів і точки, бо на базар не пустять перекупки. Стояти десь попід тином увесь день теж не випадає, бо ж удома господарство, та й муніципальна поліція може «загребти».  Віддати перекупці за безцінь теж не можу, бо я коло нього наробилася. Вона у мене купить півторалітрову пляшку за 10-15 гривень, а буде продавати за 25 і заробить навіть більше, ніж я. Тобто, такий бізнес мене зовсім не влаштовує. Крім того, я віддаю їй живе, справжнє молоко, вона ж його може розвести водою, аби більше, і досипати чогось, щоб не скисало.

– По 6 грн за літр молока зовсім невигідно, – продовжує Анничка, розповідаючи про селянське життя-буття. – Хоча би платили по 10 гривень за літр, тоді воно було б оплатне. Влітку трохи легше, корови пасуться на пасовиську, водичку п’ють з річки. А зимою треба принести для напування до 25 відер води щодня. Добре, що криниця неподалік. А в інших – біда: вода  у криницях пропала, і люди їздять по неї аж на річку.

І така обдирайлівка з усього, що вирощується на селянських обійстях: копійчані ціни на картоплю, м’ясо птиці, свиней, телятину і яловичину. За кіло живої ваги свині правлять 36-38 гривень, а вже на ринку луплять за неї утричі, а то й учетверо дорожче, залежно від частини туші – 120-160 гривень. Бички скуповують по 70-80 грн. за кіло, максимум по 90 грн. На базарі ж кілограм телятини менше, як за 160, не купити. У супермаркеті за кіло сиров’яленої м’ясної без добавок ковбаси деруть від 220 і більше. Молоко забирають по 6,0 грн, а в магазині пакет 0,9 л коштує 24 гривні. Пастеризованого, без поживних речовин, з консервантами, аби не скисало, ще й розбавленого водою до 2,6% жиру. Словом, грабунок серед білого дня.

Не хочеться селянину віддавати зароблене мозолями за безцінь, а мусить. Усе ж якась копійка в хаті колотиться: донька Маша навчається в Калинівці на перукаря у фаховому коледжі, вже третьокурсниця, тож треба допомагати, собі яку свитину чи капці справити, а ліки та інше третє-десяте. Нині у селі з роботою туго. Рятує хазяйство і город. З цього і живуть.

Дійсно, сумною і невеселою є селянська арифметика. Як не метикуй, все одно залишаєшся у «мінусі». Через це й худоби у селах стає щораз менше. Просто люди її позбуваються усіма способами – вирізають, продають чи здають на ковбасу. Старші вже не мають ані сил, ні здоров’я біля неї поратись, а молодь їде на заробітки до Польщі чи Німеччини. Та й немає чим ту худобу по селах годувати – жому й зерна не накупишся, на пай дають мало, а сінокоси порозорювали й пообрізали.

Отаке воно, жіноче щастя сільської жінки. І не тільки у неї. Таке щастя чи не у кожної селянки. Сьогодні коло землі тільки латифундисти стають мільярдерами. А звичайний селянин, крім мозолів і «дірки від бублика», не має нічого. Так, якісь крихти, аби щось залатати, поки не порвалося в іншому місці.

Останній штрих

Розповідь про цю чудову українську жінку-трудівницю була б далеко не повною, якщо не сказати бодай кілька слів про її характер. Попри важку щоденну працю Анничка залишається веселою, бадьорою і компанійською, навсібіч сипле жартами, надзвичайно комунікабельна, тож без спілкування з друзями не уявляє життя. Вона чудова господиня не тільки на подвір’ї чи городі, а й на кухні. Дуже гостинна, а головне – кухар від Бога, готує дуже смачно. Кохається у вазонах, бо всі вікна у хаті заставлені ними. А ще вишиває бісером у вільну хвилину, має чимало полотен на різну тематику.

Може, це і є її жіноче щастя – жити у гармонії зі світом і мати шанування і повагу від людей? Сьогодні, напередодні жіночого свята весни, усі Ганни відзначають іменини. Нехай і їй щастить в усьому на життєвому шляху, а віра додає здоров’я, наснаги й щастя. Не тільки жіночого – людського!!!

Юрій ЧОРНИЙ

ФОТО Галини ЛЕБІДЬ