Як не спійматись на ворожі фейки?

У часи «холодної війни» в публіцистиці використовувався подібний термін «інформаційна качака», ще раніше казали «пустити пушку». А з розвитком телебачення та інтернету до широкого вжитку увійшло поняття «фейк». Фейкові новини – це не просто вигадки, це підробні новини, замасковані під справжні. Це інформаційний фальсифікат, який поширюється з певною метою і використовується в боротьбі за щось чи проти чогось. Фейки здебільшого створюються на замовлення й за гроші, масово вливаються в довірливі мізки за допомогою цілої армії працівників пропагандистського фронту – так званих ботів і тролів. Хоча на перший погляд здається, що деякі фейкові повідомлення не несуть явної загрози. Але…

Згадайте «сенсаційні» новини про розпилення ковіду з літака, про загублену дитину в невідомому місті невідомої країни і невідомого року; про те, що десь «хочуть приспати службових вівчарок», а вигадані офіцери «Котов і Майоров» готові віддати їх саме вам, якщо ви зателефонуєте за вказаними в оголошенні номерами. А ще сльозливі звернення на зразок «мене ніхто не привітав з днем народження, тому що я інвалід», ілюстровані фотографіями якихось дітей з ампутованою рукою чи ногою, причому елементарний пошук за фото показує, що діти ці переважно іноземні, давно виросли, користуються сучасними протезами, ведуть активний спосіб життя, займаються паралімпійським спортом і не цікавляться тим, чи привітав їх хтось в українському сегменті «Фейсбука».

Таких прикладів безліч. Торік, наприклад, соцмережами поширили зображення «першої жертви вакцинації в Чернігові», але виявилося, що на фото була американська актриса «кіно для дорослих» Пайпер Перрі, яка й не знала, що її оплакують в Україні. А ось дурниця з історичним забарвленням: взяли одне з останніх фото філософа Ніцше, зроблене в лікарні, й підписали, зо це фотографія Тараса Шевченка. Тисячі захоплених поширень і вподобань від українців! Хіба ж ви, люди добрі, не бачили портретів Шевченка? Насправді його фотографій збереглося більше десятка, всі вони відомі, не раз публіковані.

Так само українцю мають бути відомі й твори великого Кобзаря, але поширювачі фейків успішно видають за його вірші графоманські підробки або невдалі поетичні жарти на зразок «Отак подивишся здаля на москаля…», «Кацапа звідусіль жени», «Тихо плаче Україна», якісь антиєврейські римовані провокації або нісенітниці, де нібито сам Тарас Шевченко пише, що «на Чернечій на могилі Тарас зажурився». Соромно не знати справжніх Шевченкових віршів і поширювати несправжні. Але іноді навіть на публічних заходах використовують фальшиві, бо вчитель чи працівник будинку культури полінувався погортати «Кобзар», натомість бездумно «заліз в інтернет».

Ванга, чупакабра, кінець світу, чіпування вакцинами, масони, «лев перехрестився і всиновив козеня» тощо. У соцмережах створювались навіть масові групи, в яких адміністратори періодично закидали учасникам різноманітну брехню, перемішану з картинками, віршиками, вітаннями, іконками, приколами…

Але чи всім зрозуміло тепер, з початком повномасштабної війни, для чого вони (ворожі воїни інформаційного фронту) роками привчали наївних громадян поширювати фейки? Навіщо все це? Бо вони цілеспрямовано готували собі помічників у інформаційній боротьбі, які готові поширювати все що завгодно.

І от для пастухів цих отар настав зоряний час, коли вони змогли продемонструвати замовникам, що не дарма хліб їдять. Одні з перших фейків були призначені для сіяння паніки. Зокрема, поширювалась карта України, на якій червоним було позначено великі території, які Україна вже нібито не контролює. Далі була ворожа інфромаційна кампанія під умовною назвою «Увага, диверсант ставить мітки!». Могли взяти фото будь-якої людини чи автомобіля, прималювати до нього паспортні дані й номери (іноді вигадані, а іноді й справжні) і запустити це «попередження» інтернет-простором. Часто вказували номери машин правоохоронців, аби українські силовики тратили час на «виловлювання» своїх же колег, також аби пильні громадяни перешкоджали силовикам, сприймаючи їх за диверсантів. Одним із об’єктів такої фальшивки став новопризначений начальник Полтавської митниці Сергій Буяльський, який раніше працював у Вінниці. Люди бачили його фото з підписом «Ставить мітки» і поширювали «з добрих міркувань», не перевіряючи інформацію.

Поширювались і фейки, покликані сіяти розбрат між представниками різних частин України. Переважно молоді жінки з надмірно нафарбованими чи «омолодженими» за допомогою спеціальних програм обличчями (щоб важче було впізнати?) розповідали на відео, як «нахабні переселенці» десь на Львівщині чи в Польщі поводяться зверхньо, «вимагають червоної ікри», пиячать, ображають місцевих тощо. Лунали фрази «сама бачила», «кума казала», «інформація від знайомих поляків», «щойно мені розповіли», але не наводились ні імена «нахабних переселенців», ні імена тих, кого вони образили, не було і відеофіксації «нахабства». Чимало вінничан поширили одне з таких «викриттів», не роздивившись, що дівчина-оповідачка спочатку опублікувала його в групі «Молдаване в России» під російським прапором. Мовляв, один український біженець у Молдові в ресторані накинувся на офіціантку за те, що говорила російською. «Інформаційна качка» запущена, поширюйте, і хай хтось перевірить, чи був такий випадок. Як в тому анекдоті про гулящу дочку: «Спробуй тепер доведи, що в тебе троє синів і жодної дочки».

Свіжий епізод такого розпалювання ворожнечі оприлюднив журналіст і письменник Вахтанг Кіпіані: «Понаїхало їх (українців зі Сходу) і до Львова, тепер вимагають російськомовні класи для своїх дітей». Це коментар «Ольги» під дописом одного з друзів. Сто шістнадцять лайків. Хоча допис взагалі не про шкільну освіту… Так і хочеться знову сказати: люди, ви дебіли? Втім, знак питання зайвий – так, треба визнати, чимало громадян – несповна розуму. І легко стають об’єктами інформаційних диверсій «Ольг» з погонами і без». Звісно, сторінка тієї брехливої «Ольги» закрита, тому неможливо побачити ні інших її фото, ні місця проживання, ні історії сторінки – може, вона створена щойно або ще вчора підписувалась Олегом…

Просвітницька медіакампанія «По той бік новин» пояснює, що поширення фейків межує зі злочином. Як приклад наводять псевдоновину про дітей-сиріт, які нібито потребують швидкого усиновлення всіма охочими.

«У ворогів України немає нічого святого, і брехня про готовність передавати дітей-сиріт у добрі руки – чергове тому підтвердження. Соцмережами та месенджерами ширяться щемливі повідомлення про бідолашних діточок, яких готові віддати в добрі руки. Пишуть про сиріток, врятованих із підвалів, малечу, чиїх батьків було вбито, постять відео та світлини, які будь-кого розчулили б.

Це відверта брехня, що межує зі злочином. У коментарях під ними можна побачити чимало охочих, які готові взяти дитинку. Розуміємо. Але хочемо, щоб і кожен дописувач зрозумів: такі повідомлення розраховані на одне – зробити з вас або жертву, або злодія. Україна не роздає і не продає своїх дітей. Ані вроздріб, ані гуртом, ані прискорено, ні у Ворохті, ні у Львові чи Одесі!

З дітьми у Ворохті все в порядку. Ними опікуються, і якщо виникне нагальна потреба в допомозі, про це повідомить офіційний сайт Ворохтянської селищної ради», – йдеться в дописі, яким спростовується фейк про те, що «У Ворохту привезли 45 дітей, батьків убито, 10 з них 2022 р. н. Можливо, хтось хоче усиновити, розкиньте по групах»…

А ось фальшивий заклик про допомогу пораненим. «Терміново! Може, у когось є родичі багаті або за кордоном, які можуть допомогти Київському військовому шпиталю! Багато поранених бійців з усієї Київської області!». Далі перелік нібито необхідних пристроїв (лігошур, монополяр, біполяр, VAC-апарат), номери телефонів (з припискою «дзвонити довго»), ще й заклик: «Коли я прошу перепостити – значить срочно! Постять одна дві людини. Там лікують Ваших захисників! Не будьте байдужими!». Але вказані телефони не відповідали, а госпіталь повідомив, що нагальної потреби у згаданому обладнанні нема. Навіщо ж поширюють такі прохання? Певно, щоб небайдужі люди «дзвонили довго» і втратили час та бажання допомагати. І щоб пораненим українцям надійшло якомога менше реальної допомоги. Ну і, можливо, щоб насолити тому, чий номер телефону вказується.

Досить швидко спростували створене росіянами фейкове відео, на якому нібито військовий із Вінниці катує та вбиває полоненого. Відео не дуже чітке і його можна сприйняти за правдоподібне, але виявилося, що вінницький ветеран Руслан М., якому пропагандисти приписали роль ката, помер іще 5 років тому…

«Як і більшість власного виробництва, фейки росіян робляться із лайна і палок. Хлопець, якого звинувачують у вчиненні злочину, помер ще 5 років тому», – йдеться у повідомленні СБУ. Було виявлено і продемонстровано також висновок судово-медичної експертизи про його смерть, свідчення сусідів і навіть могилу з фотографією.

Неправдивим виявилось і повідомлення про загибель української льотчиці, до якого непорядні або необачні дописувачі прикріпили фотографії двох живих і здорових, слава Богу, дівчат Олесі та Наталі. Чимало інтернет-ЗМІ поширили цю інформацію, не перевіривши. Уявіть, що пережили рідні та друзі цих дівчат.

Як і навіщо працює ця «важка артилерія брехні», пояснює у своєму дописі київська журналістка Тетяна Гончаренко.

« – Ось фото трирічної дитини, яку згвалтували та катували в Бучі.

– Але це фото з Миколаєва, з моргу, і її не гвалтували і не катували, вона померла від уламків під час обстрілів.

– Та яка різниця?

– Ось історія про те, як 11-річну дівчину згвалтували десять росіян підряд, а потім розрізали їй живіт та вирізали на ньому букву Z. Репост!

– Але ж вона не підтверджена і невідомо, звідки взялася…

– Ну і що? Всі мають це прочитати.

– Ось фото жіночого живота з випаленою свастикою.

– А звідки воно?

– Не знаю, але ти що, не віриш, що вони таке могли зробити?

Вже кілька днів я ходжу по Фейсбуку і намагаюся розказати, що не треба постити неперевірені фотографії, недоведені історії, сумнівні розповіді про звірства російських військових. Правдиві і перевірені – треба. Всі інші – ні.

Так, це важливо. Так, росіяни – не люди, вони наробили багато жаху, вони вбивали, катували, гвалтували, це відомо. Але кожного разу, коли ми розносимо мережею неправдиве фото, це дає їм привід розповідати світу: «Ось, дивіться, вони вигадують докази. Оце фото, яке вони видають за наші злодіяння, насправді зроблене два роки тому на іншій війні. А оце, де пишуть, що це згвалтування – насправді смерть від обстрілів. Бачите, як вони фейкують, як брешуть? Бачите, що не все так однозначно?».

Вони самі вкидають нам ці фото. Вони самі створюють фейки, щоб ми їх підхоплювали. Вони роблять це зумисно, розумієте? А ще у цієї трирічної дівчини, фото якої ви скрізь поширюєте як згвалтованої, можуть лишитися родичі. Як гадаєте, які у них будуть відчуття, якщо вони побачать, що по Фейсбуку масово розлітається це фото з підписом, що її катували і згвалтували, хоча насправді причина її смерті інша?

Так, росіяни гірші за звірів. Так, вони катують, грабують, вбивають і гвалтують. Але кожна історія, кожна світлина, кожен підпис до світлини, яку ми поширюємо, має бути точним та правдивим. Інакше ваш світлий порив показати світу правду може зіграти проти всіх нас», – пояснює журналістка.

Цинічний фейк про те, що масовий військовий злочин з ознаками геноциду в місті Буча вчинили буцімто самі українці, був розрахований переважно на іноземного та російського споживачів інформації. Проте деякі українці теж його поширили, нібито засумнівавшись. Росія давно переконує, що «Україна сама на себе напала», в цьому випадку міноборони РФ також «авторитетно заявило», що «за час перебування даного населеного пункту під контролем російських збройних сил жоден місцевий житель не постраждав», натомість російські солдати видали містянам 452 т гуманітарної допомоги; що місцеві жителі вільно пересувалися містом та користувалися мобільним зв’язком»; що житлові квартали Бучі «цілодобово обстрілювалися українськими військами із великокаліберної артилерії, танків та реактивних систем залпового вогню»; що росіяни вийшли з міста 30 березня, а свідчення про вбитих мирних жителів з’явилися аж через 4 дні після цього (хто ж із легковірних читачів буде шукати супутникові знімки братських могил у Бучі, датовані ще 10-м березня?).

«Особую озабоченность вызывает то, что все тела людей, изображения которых опубликованы киевским режимом, по прошествии минимум четырех дней не окоченели, не имеют характерных трупных пятен, а в ранах несвернувшаяся кровь. Всё это неопровержимо подтверждает, что фотографии и видеокадры из Бучи – очередная постановка киевского режима для западных СМИ, как было в Мариуполе с роддомом, а также в других городах», пишуть російські нащадки Геббельса. І знаходяться такі, що вірять, бо ж написано друкованими буквами, що кров не згорнулась, отже «правда». Розказали б вони про це жителям Бучі, яким вдалося вижити в тому пеклі.

А минулого тижня соцмережі облетіло фото пораненого солдата, який нібито втратив пам’ять. Росіяни в «Однокласниках» писали, що він із Далекого Сходу, натомість нам його подали як захисника України. Навіщо? Щоб відволікти увагу від пошуків справжніх захисників. Так, вони обстрілюють не лише лікарні та госпіталі, а й мізки тих, хто співчуває праненим…

Прикро, коли й українські користувачі соцмереж створюють фейки з метою політичної розправи над конкурентами. Наприклад, колишній нардеп воює в теробороні, поїхав на вихідних провідати свою родину в Карпатах, а про нього вже склепали новину, що «ховався від мобілізації в жіночому монастирі». Або виставляють фотокривляння (селфі) зірок естради і деяких політиків на тлі військової техніки чи зі зброєю в руках, а серед цих фотографій і знімок того, хто справді воює або привіз бійцям реальну допомогу, і пишуть: «Як не соромно піаритись на крові!». А люди поширюють, коментують емоційно «Ганьба!», не замислюючись, що так теж допомагають ворогу, розділяючи та розсварюючи українців між собою.

Не раз ми чули твердження, що слово – це зброя. А масове друковане слово, фото і відео – зброя ще потужніша, тому користуватися ними треба вдумливо, грамотно. Пригадується анекдот, як водій бідкався після ДТП: «Машину купив, права купив, а їздити не купив!». У декого виходить щось подібне: «Комп’ютер чи смартфон купив, інтернет купив, а думати не купив». Будьмо уважні, щоб не стати у пригоді ворогу.

Юрій СЕГЕДА