«Як хочеться жити…»

Щонайменше 70 життів лише за місяць на передовій врятував парамедик Національної гвардії України, подолянин Микола Роїк. Про це «Радіо Свобода» розповіли його колеги, натомість 26-річний уродженець Вінниччини твердить, що не зробив нічого героїчного, «лише свою роботу», та не веде подібних підрахунків.

За фахом Микола фельдшер, працював в акушерських пунктах на «швидкій». Потім змінив низку професій, допоки, зрештою, не вирішив пов’язати своє життя із військом: «У моїй сім’ї служили всі. Тому я й собі захотів стати бойовим медиком». Тож і прийшов торік добровільно у військкомат.

У підрозділі Миколу теж кличуть не парамедиком, а саме «бойовим медиком», оскільки періодично він допомагає бійцям виконувати різноманітні завдання «нелікарського профілю». Зокрема, коригувати вогонь.

– Де тебе застало повномасштабне російське вторгнення?

– Вдома (посміхається). В мене якраз тоді ротація була з ООС. Я приїхав, в мене мало бути 30 днів відпустки, 24 вихідних після ротації. Оголошена бойова тривога, я з горем пополам дістаюся до військової частини. Ну і поїхав головним медиком ротної групи.

Перше, що запам’ятав, коли ми заїхали в Донецьку область, – це розбиті колони і поодинокі дими палаючої техніки

І вже тоді, дорогою, ти себе морально готуєш до того, що тебе чекає. А очима парамедика – це дуже страшно.

– Твій перший поранений на фронті, пригадуєш? І, можливо, певну конкретну дату?

– В нас на першому виїзді в Новобахмутівці перший був «трьохсотий» від танка. Взагалі найбільше «трьохсотих» було від танків. Не потрібно недооцінювати супротивника. Дуже багато мемів в інтернеті, сміються, що їде колона танків старих їхніх. Але це як-не-як калібр 120-125 міліметрів.
Тебе ранить або вбиває. А якщо вижив, то тільки потім чуєш звук пострілу.

В мене за 30 березня, лише за один день, було близько 30 важких «трьохсотих» – з ампутаціями, дуже масивними осколковими пораненнями, без рук, без ніг. Це 30 на мене одного. Це «важких» я тільки рахував. Якщо взяти усіх за день – там 60-70 людей. Тому саме цей найважчий день запам’ятається на все життя.

Що таке пряме потрапляння танка в позицію? Людина отримує контузію, і якщо вона отримує якесь осколкове поранення, вона просто сама не здатна обробити свої поранення за наступних 5 хвилин, поки вона не прийде до тями. За цей час вона просто стече кров’ю – і все, померла. Перебивається велика артерія – 3-5 хвилин, все, людині ти вже нічого не зробиш. А 80-70% втрат – це реально втрати через кровотечу. Тому що не було можливості, або неправильно була надана допомога в перший час, коли було потрібно.

– Перед записом інтерв’ю ти казав, що насамперед треба знати, з чого саме стріляли по позиції. Чому? Поясни це нашим читачам, а також свій порядок дій як парамедика на фронті.

– Мій порядок дій був наступний – рація, отримав повідомлення. Чую за звуками виходів і по тому, як свистить – що стріляло: або міномет, або артилерія, або, я не знаю, гради, танки.
Мушу робити вибір, куди мені слід першочергово рухатися. Був випадок, коли снарядом одірвало ногу, а розпечений уламок запік стегнову артерію і зупинив кровотечу. Пам’ятаю випадок, коли мені треба було накладати аж 5 турнікетів. Одного військовослужбовця броня врятувала на грудях. Але у нього була перебита ліва нога і права рука. І було поранення в сонну артерію з правого боку. Є такий джгут Есмарха. Наклав йому на шию, щоб врятувати життя. Так евакуювали. І, до речі, мені казали, що він вижив, все нормально. І кінцівки вціліли також.

– Твої колеги кажуть, що ти врятував щонайменше 70 людей. Але при цьому ти не рахуєш солдатів із кульовими пораненнями, яких ти витяг із поля бою?

– Так. Доправляю їх на етап евакуації, погоджую це з командуванням. Бо якщо там кульове і куля залишилася десь, у таких умовах я її ніяк не дістану. Я ж не нейрохірург. Я можу зробити тільки навпаки – гірше.

Під час інтерв’ю нацгвардієць неодноразово згадує тих, кого він врятувати не зміг. Навіть коли сам міг загинути. Тоді у селищі Солодке на Донеччині позицію українських сил російські військові спершу обстріляли із зенітної установки. Вона, за словами Миколи, «усі дерева скосила, як косою траву скошують. Весь окоп був завалений цими деревами, і просто фізично не було можливості дістатися до співслужбовців. Коли доповз, у людини вже останній подих».

На питання про отримані у той день поранення, Микола відповідає, але спочатку кілька разів переводить погляд то у бік камери, то знову у бік журналіста «Радіо Свобода»:

– Точно називати все, що в мене було?

– Розкажи і загалом про обставини поранення.

– Черепно-мозкова важка, важка контузія, посттравматична енцефалопатія, забита травма живота, внутрішніх органів, розрив печінки-селезінки…

(Це сталось тоді, коли Микола доповз до засипаного окопу і вирішив дістати звідти ще одного пораненого, але живого побратима. «Якщо нас вб’ють, то хоч на видному місці. А тут нас закопає. І далі сім’ї навіть тіла не зможуть отримати»).

…Заліз в окоп, розкидав ці дрова і бачу – людина дивиться на мене контужена, бере автомат і досилає патрон у патронник. І ти мусиш першим відібрати зброю. Я його евакуйовував у безпечнішу зону. Раз – і як світло вимкнулося. Не знаю, скільки часу пройшло, голову підняв, земля осипалася. Думаю – ого, нормально так відбулося. І ми просто вже прощалися із життям.
Ми розуміли, що нас прицільно розстрілювало два танки, окрім артилерії й мінометів.

Того дня, за словами Миколи, він був єдиним парамедиком на 40 українських армійців.

– Вже свідомість не працює, ти працюєш на інстинктах, у тебе є установка, що тобі треба йти до своїх. Під вечір я евакуювався в найближчий населений пункт. Далі нас забрали наступні парамедики.
Моє лікування було стаціонарних 109 днів. Потім була реабілітація в Литві.
А нині – знову на службі.

– Ще про щось мрієш, окрім перемоги України?

– На передовій треба було на розвалини залазити, аби додому відправити хоч смску, що живий. І я сидів, думав про найелементарніші речі: «Коля, в тебе ще немає дружини, дітей. Як хочеться жити» (посміхається).

Мріє Микола і про цивільне життя. Бачить себе приватним підприємцем.

– Фермерські угіддя, нові робочі місця, створення нормальних умов для людей. Що заробив, то й заробив. Все чесно.

Але спершу, каже, має повернутися на фронт.

– Якщо я не живу в Донецьку, це не означає, що це не мій дім. Це моя країна, я люблю свою країну.

Спілкувався Тарас ЛЕВЧЕНКО