«Я досі зберігаю ключі від дому, якого уже немає…»

Це історія 18-річної дівчиниз Маріуполя, в щоденникових записах якої зафіксованіподіїперших днів окупації міста російськими військами… Вона хотіла розповісти, як то було, хотіла, щоб люди знали, що пережили маріупольці в ті перші дні після вторгнення, чим жило місто і в що вірило, не припиняючи опору аж до 20 травня 2022 року, коли останні оборонці вимушені були його покинути.

Вранішні вибухи

Ранок 24 лютого почався з вибухів і слів мами: «Війна почалась, а ти спиш!». Магазини спустошили практично відразу, ціни підлетіли до небес, заняття у школах, університетах скасували, всі інші заклади закрили. Ми сиділи вдома і цілий день здригались від голосних і страшних звуків. Ми ще не знали, що нас чекає.

Наступного дня було ще гірше, в наш двір влетіли БТРи – значить, буде стрільба. Мама швидко зрозуміла, що до чого, і вивезла нас до бабусі. Ввечері того ж дня стрільба на Лівому (мікрорайон, де ми і жили) закінчилась плачевно для нашої школи: там вибиті вікна, стіни. Одразу після того, як ми поїхали, скасували роботу транспорту, і тепер, коли я думаю про це, до мене приходить страшне розуміння того, що якби мама нас тоді не забрала… можливо, нас би вже не було в живих. Час ніби зупинився…

Спочатку в бабусі все було добре, було світло, вода, опалення, зв’язок. Але зранку 2 березня нам відключили все і заглушили зв’язок. Вибухи стали гучніші і ближчі. Ми ховалися в коридорі. Тремтіли стіни і вікна. Мама з братом тим часом знаходились у її подруги, і 4 березня вони прийшли забрати нас до себе, тому що мама дуже хвилювалась. З тих пір я жила в їхній квартирі: спала на двох кріслах, а сестра, брат та мама на дивані. Два дні підряд ми ховались в коридорі і здригались від кожного шереху. Але потім вибухи перестали нас лякати і ми почали думати про те, як би вижити. До всього іншого, газ нам теж відключили, тому довелось готувати їжу у дворі на вогнищі разом з іншими мешканцями. І це змусило мене задуматись про те, який же наш народ таки сильний: у нас забрали світло, воду, тепло, зв’язок, газ, але ми продовжуємо стояти і не падати духом. Звичайно, переживати це все дуже важко, але ми справлялись.

Пізніше я з мамою пішла на першу «вилазку»… Місто перетворилось на щось дуже страшне: навкруги військові, великі черги, магазини з одягом та іншими товарами пограбовані, скло в будинках вибите, деякі будівлі зруйновані. Серце кров’ю обливається. Я дуже люблю це місто, не зважаючи ні на що. Я тут виросла, тут мій дім. Я не хочу, щоб він перетворився на безжиттєву груду каміння…

Нас іноді відвідували дідусь із бабусею і свекор маминої подруги, і все це під обстрілами, з 80-відсотковою ймовірністю бути убитим на місці. Вони приносили нам їжу, а ми її готували. На той час у нас були проблеми з водою – її ніде немає, не привозять, навіть в решту магазинів з продуктами. Не знала, що нам робити, тому що якщо без їжі ще можна прожити якийсь час, то без води не протягнеш і кількох днів. Нас фактично залишили тут на свавілля долі. Десь ми таки добували воду: перше – із дощу, потім – зі снігу. Потім зі стічних труб, батарей, та хоч із калюж – де прийдеться. Посуд також мили снігом. Під бомбами.

Ходили, щоб незамерзнути

Зранку 9 березня ми з маминою подругою вийшли на вулицю, зробити какао на вогнищі (раз у день ми заварювали собі або чай, або інший теплий напій, тому що в квартирі були вибиті кілька вікон, гуляли протяги, опалення не було, ми би просто замерзли від холоду). Там ми зустріли трьох собак хаскі-альбіносів, і одна з них, блакитноока, ледь не цьомнула мене в ніс… Все йшло нормально, доки несподівано снаряд не прилетів дуже близько і я злякалась до смерті. Затремтіли вікна, на кухні розбилась банка і розлилась баклажка з водою. У мене була істерика десь пів години – я тремтіла і плакала.

Наступні дні росіяни продовжували закидати нас бомбами зі своїх винищувачів, збільшуючи інтенсивність бомбових атак…

Мама здружилась з волонтером ізспорткомплексу, де тоді переховувалися біженці. Ми думали: якщо що, то підемо ховатися туди.

13 березня ми знову змінили «місце проживання», наш новий дім – підвал під спорткомплексом. Там було багато людей – жінки, старі, діти. Їжа за розкладом: сніданок о 8-й, обід години в три, вечеря – о 6-й (зранку і ввечері нам давали по одному маленькому бутерброду, вдень – щось щільніше). Давали трохи, але це краще, ніж нічого. Спали на матрацах і матах. У когось тварини. Там, благо, був генератор, який давав нам трохи електроенергії, і добрі люди. Мені було дуже важко серед купи незнайомих людей, але що зробиш. Зате була в теплі. Туди нас відвів той самий друг-волонтер мами – він начебто як важлива «шишка». По дорозі туди заспокоював мене.

Дим і розруха

Через два дні в дах будинку маминої подруги, де ми укривались всього кілька днів тому, потрапила бомба. Просто після того, як ми звідти пішли… Магазин з продуктами (єдиний робочий в окрузі) також розбомбили. Мама говорила, що всюди валяються трупи. Той самий волонтер дав потримати мені осколок від снаряду – він був ще теплим. Це було жахливо…

Іноді до нас приходили азовці і військові ЗСУ, розповідали останні новини і радили поки не висовуватись. Це була єдина нитка, яка поєднувала нас із зовнішнім світом.

Дні минали швидко. Я звикла і перестала відчувати голод… Втомилась бути одинокою. Втомилась бути ніким. Втомилась від людей. Втомилась так жити…

18 березня в мене почали здавати нерви. Після чергової сварки з мамою я хотіла втекти просто на вулицю, щоб закінчити все це, і була вже біля дверей, але там курили чоловіки з нашого підвалу, і я зупинилася…

На вулицю не виходила дуже довго. Всюди розруха і дим. Боляче на це дивитись. А ще болючіше дивитись на людей, яким не можеш допомогти. В підвал час від часу привозили поранених – жінок, військових, дітей. У однієї дівчинки було пряме потрапляння снаряду, опіки першого ступеня, шов на голові, вона дивом вижила. І при цьому весела бігала, дружила з усіма, гралась і говорила, що у неї все добре. Ось вам мій вердикт: найстійкішими, крім жінок з дітьми, виявились самі діти. Ми грали, ніби нічого не відбувалось, і пробували жити своїм життям далі.

Далі було так: 21 березня я як-небудь вибралась у Бердянськ, потім в Запоріжжя…

Евакуація

Пригадую, як то було. Прокинулись о 5.30 ранку. О 7-й вже десь вибрались. Йти до блокпосту плюс-мінус 3,5 км. Половину шляху на автобусі, половину – на попутках. Потім підіймаєшся пішки на гору, і все це з важкими сумками. Там прийшла колона з автобусів Червоного хреста, штук 12, я з сім’єю сиділа в «дитячому» автобусі, куди пускали в основному матерів з дітьми. Поїздка серед крикливих і стрибаючих дітей також діє на нерви, але це краще, ніж нічого: поїхати з Бердянська до Запоріжжя – це щось надприродне. Чому не пустили автобуси в місто – не знаю. Видно, рашистам було в кайф бачити, як матері з дітьми, обливаючись потом, ідуть до цього чортового блокпоста.

Застереження: якби не підірвані мости, рашистські блокпости через кожні 200 метрів, детальні перевірки і круті повороти, ми б доїхали за години дві. Але замість цього їхали 12.

Люди сиділи  один на одному. В автобусі душно, всі на нервах (пересварились разів 5), ще й спекотно дуже, а ми одягнуті у п’ять кофтин і стільки ж штанів, щоб було легше нести.

Ви б бачили, у що перетворилась наша земля після нашестя агресорів. Все спалене, підірване, заправки розграбовані, купа сміття. А вони собі сидять задоволені у цьому смітті, зробили собі «шалаші» й радіють. Весь автобус на це дивився шокованими очима. Техніка, як і екіпірування, у них нікчемна. Ні в яке порівняння із нашими.

Дорога була довга і важка, спочатку ми застрягли у Василівці, через якусь сварку рашистів з якимось чоловіком (точно не зрозуміла, але йому прострелили голову і нам сказали здавати назад і чекати). Потім нас висадили з автобуса, тому що водію важко було його вести на крутий схил, тому ми з сестрою навздогін за ними підіймались по схилу. Після поїздки ноги у нас було розбиті у м’ясо.

В глухому селі нас зустріли військові ЗСУ, а потім ми десь годину стояли і чекали поліцію, яка повинна була нас супроводжувати, тому що часу було вже приблизно годин 9 вечора, а комендантська година наставала з 6-ти. Нас відвезли у гіпермаркет, там зареєстрували, нагодували (рисова каша, м’ясо, кава/чай, пряники, булочки, давали ще пляшки з водою літрові) і відвезли до дитсадка, де нас ще раз погодували і ми завалились спати. Лягли десь о 12 ночі.

Потім опинилась в Дніпрі. Тоді ті 20 днів здавалися страшним сном. І коли я думаю про те, скільки ще людей там залишилось… у мене серце кров’ю обливається.

Знаєте таке кругле печиво «Наполеон»? Так ось, його ми використовували замість хліба, тому що борошно і сам хліб розібрали дуже швидко. Ще ми використовували хлібці, але вони теж швидко закінчились. Іноді доводилось їсти ковбасу або сир просто так, тому що буквально не було нічого, на що можна було їх покласти.

Після прибуття в Бердянськ, волонтери дали нам чотири буханки хліба – ви не уявляєте, яке це було щастя. Ми ним наїстись не могли. Люди, які ніколи не надавали хлібові ніякого значення, самі із задоволенням з’їдали по буханці.

Після приїзду до Дніпра я їла регулярно, і тоді мій живіт, напевне, був шокований від того, що відбувається: постійно нудота і біль. У мене було таке відчуття, що якщо я буду продовжувати їсти, як нормальна людина, то у мене все відберуть і знову почнеться голод…

Будинок, в якому виросла

Ну, як мінімум, у мене його більше немає. Мама нещодавно надіслала відео, де добре видно, що все вигоріло вщент. Всі мої скетчбуки, книги (більше 70 штук), подарунки подруг…

Все, більше нічого немає. Я розумію, що думати про матеріальне у період війни – безглуздо. Я повинна сказати дякую, що вибралась звідти цілою і неушкодженою, але… психологічно це важко. Перший тиждень після виїзду з Маріуполя я кожен день плакала, що хочу додому, а потім починала плакати ще сильніше, тому що спливали думки, що більше ж ніякого «дому» і немає. Мені більше нема куди повертатись. Я, до речі, до цих пір ключі зберігаю. Навіщо – не знаю.

Хочу сказати, що найжахливіше було те, що нас не було від чого звільняти. За 18 років, що я живу на цьому світі, я жила в цьому місті, мені жодного разу нічого не сказали щодо того, що я розмовляла російською мовою. Ніякого утиску російської мови тут немає і не було. Мова, яка дійсно утискається – це українська. А те, що в Україні віддають перевагу українській мові (хто б міг подумати, правда?) – так і має бути, це нормально. Обурюватися щодо цього просто смішно.

Ми розвивалися, у нас все було круто, декілька років – і ми взагалі могли б стояти в одному ряду з будь-яким іншим європейським містечком. Місто почало стрімко розвиватися, я зрозуміла, що хочу тут навчатися, працювати, брати участь в його процвітанні.

І що тепер? Нічого. Мій дім перетворився на пекло. Наша мама з трьома дітьми повинна возити нас по білому світу, шукати, де нам буде краще, щоб нам більше ніколи не довелось переживати той жах і відчай, який ми пережили, 20 днів ховаючись від бомб (які, до речі, скидали куди-небудь – не на стратегічні важливі об’єкти, ні, а на житлові будинки та магазини).

Вода… Нам пощастило, що ми не підірвались, але однокласнику моєї сестри не пощастило. Вони з батьком вийшли на вулицю, щоб добути стічну воду. Хлопчика підірвало, його батьку відірвало ногу, він помер від втрати крові. Його мати залишилась сама з донькою на руках. Хлопчику 14 років було. І таких історій дуже багато. Але коли тобі доводиться виживати в блокадному місті, ти або помираєш від голоду чи зневоднення, або тебе розірве снарядом. Це гірка, страшна і неприємна правда.

Гучних звуків я й раніше боялась, а зараз – тим більше. Хтось лясне дверима, або засвистить, або увімкне мотор – і все, у мене істерика. У перший день у Дніпрі я ледь з розуму не зійшла від сирени і звуку наших літаків. Це ж травма на все життя. Ти не відчуваєш себе в безпеці…

На жаль, такі історії, як у Мирослави, і в тисяч інших мирних жителів України. Частина з них перебуває у нашому місті. Ніхто не залишився до них байдужим. Допомагають і підтримують усі, хто чим може.

У Вінниці діє Центр підтримки маріупольців «Я – Маріуполь», де кожна сім’я з окупованого міста може отримати гуманітарну, юридичну, психологічну та медичну допомогу. Розташований центр за адресою: вул. Соборна, 50. Контактний телефон – 096-138-16-12.

Записала студентка кафедри журналістики, реклами і зв’язків з громадськістю Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Юлія СТОЛЯРЕНКО