«Я написав її на одному подиху…»
У Підлісному Ялтушкові відбулася презентація книги Бориса Гуменюка
У сірих буднях зникаючого села це був світлий промінчик із далекого минулого, до якого з теплом і любов’ю повернувся через багато років відомий український дипломат, освітянин і письменник. На зустріч з Борисом Івановичем, його дружиною Аллою Германівною та «творчим десантом» з Вінниці в особі директора обласної комунальної установи «Видавничий дім «Моя Вінниччина», голови обласної організації Спілки письменників України Вадима Вітковського, поета, президента громадського об’єднання «Русалка Дністрова», редактора серії книг «Моя Вінниччина» Михайла Каменюка, поета, голови Вінницької міської організації спілки письменників України Андрія Стебелєва та фотохудожника Олександра Гордієвича прийшли представники нечисленної інтелігенції села. Але ця обставина ніяк не вплинула на значимість події й атмосферу легкого невимушеного спілкування в конторі колишнього господарства, що залишилась в селі єдиною, мабуть, вцілілою спорудою після так званих «колгоспних реформ».
«Мої роздуми в 47 років»
Нова книга Бориса Гуменюка «Роде мій красний, роде мій дужий…» за жанром – історичний нарис, в якому через долю звичайної сільської родини з Підлісного Ялтушкова показано долю самого села. Ця проникнута ліризмом та глибоким синівським почуттям вдячності батькам «за народження під щасливою зіркою» розповідь створена на фрагментах спогадів про одну з гілок роду Гуменюків. Увівши в канву книги щоденникові записи своєї матері Лідії Олександрівни від часів її народження до похмурих, трагічних днів фашистської окупації села, автор вдало поєднав цей справді історичний документ із власними думками і коментарями.
Мало хто знає, що відома могилів-подільська педагогиня Лідія Гуменюк залишила після себе щоденник під назвою «Мої роздуми в 47 років». Її спогади відтворені у книзі «без купюр, тільки з деякими скороченнями, але текст повністю відповідає оригіналові».
Проводячи паралель між минулим і сьогоденням, Борис Гуменюк пише: «Ці записи для мене є неймовірно цінними ще й тому, що вони ще раз засвідчують з цієї своєї мікроскопічної масштабності колосальний внесок українського народу, України в боротьбу проти фашизму, про дух і стійкість нації, вищими цінностями якої є незалежність, свобода, звільнення від будь-якого рабства – чи то фашистського, чи то сталінсько-радянського, чи то неросійського, путінського. Якою образою прозвучала на нашу адресу, а я її сприйняв особисто через призму історії моєї родини, теза очільника нашого географічного північного сусіда, що в Другій світовій війні українці (також грузини, казахи) не відіграли ніякої ролі, «всіх фашистів побили росіяни». Хто надоумив його це сказати мені, чий батько повернувся із Волховського фронту важко пораненим інвалідом (втратив око), дід – Олександр Якович – протистояв німецьким «Тиграм», за що отримав орден Солдатської Слави, двоюрідний брат мами Олександр Васильович Боднар робив те ж саме, будучи тоді «нашим танкістом»… До цього часу точаться дискусії між істориками – 7 чи 10 мільйонів життів українців (військові плюс цивільне населення) – ціна нашого внеску в Перемогу!».
Це слова не рядового українця, а доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри Публічного управління та міжнародних відносин національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, ректора Дипломатичної академії України при МЗС України (1996-2003, 2007-2012рр.), Надзвичайного та Повноважного посла України, заслуженого діяча науки і техніки України.
З Перемогою народилася і сім’я Гуменюків
Все добре, що передається дитині, в тому числі й генетичні творчі задатки, у Бориса-сина від батька-матері – відомого на Вінниччині журналіста Івана Васильовича Гуменюка і знатного вчителя-географа, багаторічного директора Могилів-Подільської середньої школи №2 Лідії Олександрівни Гуменюк. Доля їх звела після війни, а першого травня сорок п’ятого на обійсті Олександра Яковича і Наталії Пилипівни Данченків у Підлісному Ялтушкові відгуляли скромне весілля молодят. «Моя мама вийшла заміж за фронтовика, вихідця із сусіднього Мурованокуриловецького району, із села Кривохиженці, Гуменюка Івана Васильовича, якого було призначено редактором мурованокуриловецької газети «Наша перемога».
Дев’ять років подружжя Гуменюків проживало в Мурованих Курилівцях, а з «1 червня 1954 року розпочався могилів-подільський період історії нашої сім’ї, в якій вже було двоє дітей – донька Світлана, 1950 року народження, і я, Борис, 1953 року народження…».
У місто над Дністром Івана Гуменюка перевели на посаду редактора райгазети «Наддністрянська правда». То був, безумовно, кадровий трамплін для творчого росту, яким він сповна скористався. У непростий час становлення громадянського суспільства й газетної справи зокрема Іван Васильович очолював колектив «районки» впродовж 26 років і дав путівку в життя багатьом нині відомим журналістам і літераторам. З глибокою вдячністю за науку вони підготували в минулому році книгу-спогадів про свого наставника під велично-промовистою назвою «Патріарх», яка вийшла у світ за сприяння Бориса Івановича Гуменюка.
Три незабутніх літа в Підлісному Ялтушкові
– Свою ж нарисову розповідь про маму я написав на одному подиху – зачепив клубок спогадів, і він потягнув мене у далеке «золоте дитинство», настояне на запаху чебрецю і м’яти, парного молока і домашнього хліба на черені, пожовклого сала і молодого часнику, – каже Борис Іванович. – Такими незабутніми зарубинами у моєму житті стали три літа 1962-1963-1964 років, які я із сестрою Світланою мав щастя провести в селі Підлісний Ялтушків, гостюючи у материних батьків, дорогих для нас дідуся Сашка і бабусі Наталки. Коли перегортав сторінку спогадів за сторінкою, то ніби знову босоніж гасав запиленими сільськими вулицями, рвав вишні на межі, ходив по гриби до Волошиного лісу, грав у «підкидного» з однолітками і перечитував книгу за книгою, які завбачливо привіз тато з Могилева… Але домінуючим, принаймні для мене, було те, що під час такого дозвілля відбувався колосальний обмін інформацією. Не потрібно було ніякого Інтернету, Фейсбуку та інших соціальних мереж. Підліснянський дитячий портал діяв так потужно, закачував в мою пам’ять такі гігабайти різноманітної інформації, що ми достеменно знали, хто в селі народився, хрестився, пішов у засвіти, кому що приснилося і що це означає, тобто, найближче майбутнє, як нам здавалося, ставало теж абсолютно відомим…
В окремий розділ книги автор вивів спогади про збагачення тогочасного власного лексичного багажу. Йому, юному міському жителю, дивно було чути й впізнавати в реальності слова «шопа», «нанашка», «допіру», «бардаш», «хутко», «кигкотіти».
– Відтоді залишилася у мене одна філологічна загадка, яку і досі не розв’язав, – пише Борис Гуменюк. – Річ у тім, коли в Підлісному Ялтушкові хотіли зафіксувати сердитий стан людини, якусь її неврівноваженість, то вживали комбінацію слів «мати пасію». «Чому ти такий пасійований?» – міг хтось звернутися до свого співрозмовника, тобто, не зовсім врівноважений або неадекватний, якщо по-сучасному, із відповідною нотою осуду. Іншими словами: «Чоловіче, охолонь, прийди до тями». Згодом, вже в дорослому, професійному житті і коли довелося вивчати іноземні мови, зокрема англійську, я зустрів слово passion, яке має кілька значень, в тому числі «спалах гніву». Як це слово перескочило кордони і опинилось у нас на Вінниччині, мабуть, це тема спеціального дослідження, я лише констатую незаперечний факт…
Мамо, мамо – зоре незгасна…
Книга наповнена копіями старих світлин з життя родини автора, відзнак його мами, фотокартками випусків могилів-подільських шкіл №4, №1, №2, в яких працювала і якими керувала свого часу педагог Лідія Олександрівна Гуменюк. А це майже п’ятдесятирічний період трудового, шкільного життя із середини 50-х до кінця двадцятого століття.
– До останнього подиху, відчуваючи наближення неминучого, мама згадувала свій рідний Підлісний Ялтушків, Трухан, який ми відвідали влітку 2014 року. В останнє для мами літо, в серпні 2015 року, коли я був у черговій короткотерміновій відпустці (в той час працював на посаді Надзвичайного та Повноважного Посла України в Республіці Кіпр), ми з мамою сиділи в нашому будинку під Києвом і дивились на зоряне небо. Я назавжди запам’ятав її слова: «Найдорожче, що було в моєму житті, звичайно, крім родини, це – школа. Школа в Підлісному Ялтушкові, школа в моєму житті взагалі…».
Мама пішла у Засвіти 4 жовтня 2015 року, у віці майже 90 років. Символічно, що це була неділя, відзначався День вчителя. До останньої хвилини мала світлий розум, чітку пам’ять, пам’ятала не тільки, як переважна більшість людей похилого віку, події юності, дитинства, але абсолютно чітко розбиралась у хитросплетіннях сьогодення, була непохитною поборницею вільної України, ну і, звичайно, для нас, її рідних, була ніжною, турботливою бабусею і вже прабабусею, мудрою порадницею у складних життєвих справах.
Вчителька, педагог від Бога, моя мама духовними, невидимими узами, де б вона не мешкала, завжди була пов’язана з рідним селом – дорогим її і моєму серцю Підлісним Ялтушковим.
Так написав Борис Гуменюк 21 червня цього року, а вже на початку вересня представив землякам своєї мами спогади про це чудове подільське село, про його людей, про своїх далеких і близьких родичів, яких, на превеликий жаль, дуже мало залишилося, як і від того, що малим колись бачив у Підлісному Ялтушкові майбутній дипломат і взагалі дуже толкова людина…
Ще одна промовиста особливість книги «Роде мій красний, роде мій дужий…». Вона профінансована не обласним бюджетом, а самим автором та його щирими прихильниками. А тому отримала можливість бути підготовленою до друку і вийти у світ оперативно, за лічені місяці у серії книг «Моя Вінниччина».
Віктор Зеленюк, власкор «Вінниччини»
Барська громада
Фото автора
