«Я не піддаюся своїм рокам…»

Від хвилювання бабуся Соня спочатку розгубилася – довго шукала і так не знайшла свою, як пожартувала, «третю ногу», а потім не могла прилаштувати слуховий апарат – «навіщо він мені, я й без нього добре чую, дарма тільки чотири тисячі шістсот гривень викинула на покупку… А ви проходьте до великої кімнати і дивіться, там у мене на підлозі сушиться календула, назбирала на городі, та куди подіти, не знаю…».

Отак розпочалося моє знайомство з 91-річною жителькою Копайгорода Софією Матвіївною Хоменко, до якої я приїхав разом із працівниками сектора соціального захисту та охорони здоров’я місцевої селищної ради Інною Тукало та Людмилою Войтович.

З перших хвилин спілкування вразив нас світлий розум і чіпка пам’ять літньої жінки. Вона гортала сторінки свого життя, як по написаному сценарію – від порослого сивиною далекого дитинства і до вчорашнього сливового повидла, «якого наварила на всю зиму, а ще соку з яблук натиснула…».

– Ви не звертайте уваги на мій вік, я ще нівроку, не піддаюся своїм рокам, то Олі Кареловій, соціальній доглядачці, зі мною великих клопотів немає – вару, перу сама, вишиваю, в’яжу, читаю газети і дивлюся телевізор без окулярів, тримаю ще сім курок, півня і кота… Прийде вона два рази на тиждень, принесе хліба, таблетки від серця, посидимо з нею, вип’ємо чаю, згадаємо минуле, поплачемо… Часом думаю, що про моє життя можна книгу писати, так у ньому Господь Бог все складно закрутив-переплів, що й сама б ніколи не додумалась…

Соня вродилася сьомою дитиною у Матвія і Марії Цехмістерів. Після неї, через дев’ять років, на світ з’явилася сестра Валя, яка зараз проживає із сином у старій родинній хаті. Її дитинство припало на страшні голодні роки.

– Тоді я найменшою в сім’ї росла, і мене всі жаліли й няньчили. Ми жадні були шматочка хліба, вдягалися в зноски один з одного, ходили від снігу до снігу босими, не мали ніяких іграшок. Першу ляльку з грубої мішковини мені хтось подарував, а зразу після визволення, в березні сорок четвертого, разом з дівчатками-однолітками ми зробилися модистками – з перелицьованого дерматину, зрізаного із сидінь трофейних німецьких машин, шили собі дратвою і шилом димки – одна полоса чорна, друга – коричнева…

Але «модничати» Софії не судилося довго – на довгих наступних вісім років її впрягли у колгоспне ярмо. На рівні з дорослими жінками вона мала півторагектарну норму цукрових буряків, які треба було висапати, викопати, почистити і завантажити на машину. А до цього ще й вчасно підмогоричити водія полуторки, щоб він швидше під’їхав до її куп і вивіз буряки на станцію Котюжани…

– У сорок сьомому від голоду помер тато, а мама була калікою з покрученими ревматизмом руками і ногами. Я тягнула норму і ходила разом з іншими людьми жати серпом жито, пшеницю, соняшник, кукурудзу, косити косою ячмінь, гречку, просо, і дуже боялася наряду на косовицю гороху. Він не піддавався моїй дитячій силі і валком клубочився на косі… Вдень гнула спину в полі, а вночі йшла на тік до молотарки. Раділа, коли траплялася поломка і рвався пас, тоді можна було покуняти трохи. Грошей за роботу ніхто не платив, тільки обліковець виводив палички-трудодні, на які в кінці року давали по пуду-два зерна…

Моя колгоспна каторга закінчилася в 1952 році з виходом заміж. І того ж року нам з чоловіком Валентином вдалося виїхати в Молдавію. До 2000 року ми жили в Сороках, за сто п’ять кілометрів від Копайгорода. Він працював викладачем технікуму, знав чотири іноземних мови – англійську, німецьку, румунську, молдавську, не кажучи вже про російську. А я вивчилася на медсестру і трудилася в дитсадку, потім закінчила педучилище і стала вихователькою. Ми виростили двох чудових дітей – Олександра і Галину. Син залишився в Молдові, а дочка проживає у Вінниці. Так сталося, що нам з чоловіком довелося виховувати до повноліття синових дітей Дмитра і Андрія. Вдячні онуки не забувають мене, але вони далеко. З рідних людей у Копайгороді в мене є сестра Валя, сусідка Галя навпроти, соцпомічниця Оля і чоловік Валентин на цвинтарі. Ми з ним прожили в парі 63 роки… Коли ж він помер, то на мене перекинули його більшу пенсію, як інваліда першої групи, у якого не було половини легень. Я отримую зараз 3800 гривень пенсії. Розходів великих не маю, але багато грошей йде на ліки – одна пластинка сердечних таблеток коштує 170 гривень. Після перенесеного інфаркту я мушу приймати по дві таблетки вдень. От і порахуйте мої статки. Добре, що дають субсидію. Оце получила її та й купила машину дров. Найняла чоловіка щоб порізав, поколов, а Галя з онуком Нікітою поносили і склали в хліві… У погребі є картопля, буряки, морква, яблука, то до зими я готова, тільки б здоров’я не підвело.

Щоденно дзвонять до мене онуки, часто приїжджає дочка допомагати по господарству, а от сина не пускають в Україну через важко перенесену ковідну хворобу. Боюся, що вмру і не побачуся з ним…

Минулого року в Софії Матвіївни побував французький журналіст, який пише книгу про геноцид фашистів над євреями. Жінка пригадала, як вона з іншими дітьми, ховаючись від окупантів і боячись вівчарок, перекидала у єврейське гетто через колючий дріт буряки і картоплю, хоч і самі не мали що їсти. А коли настала мить розправи над мирними жителями, дівчатка бігли за колоною приречених і плакали… Вона показала гостю місце, де поховані в Копайгороді жертви єврейських розстрілів.

Жінка зізналася нам, що тяжко далися їй ті детальні спогади, ніби знову повернулася у далеке лихоліття, що вкарбовувалось у її довге життя незагойною душевною раною. Вона у молитвах до Всевишнього просить, щоб подібне ніколи не повторилося.

Віктор Зеленюк

Копайгородська громада

Жмеринський район

На знімку: Софія Матвіївна Хоменко

Фото автора