Із доцентів – у працівники кол-центру
Історія вінничанки, яка втратила зір
Наталя Тарасюк – інвалід по зору другої групи, член виробничої первинної організації УТОС – Вінницького підприємства незрячих. Але так було не завжди.
До 2017 року Наталя Тарасюк мала нормальний зір і працювала на кафедрі економіки і підприємництва Вінницького національного технічного університету, займала посаду доцента. Захистила кандидатську дисертацію в економічній сфері, тобто є кандидатом наук. 13 років була у виші, викладала економічні предмети: менеджмент та маркетинг, ціноутворення тощо.
Коли Наталя Тарасюк почала втрачати зір, звільнилася з роботи. Бо готуватися до занять і вести лекції стало дуже важко. Тоді Наталя завітала до Вінницького осередку Українського товариства сліпих, де їй надали моральну і спеціалізовану підтримку.
– Тоді я не знала, чим далі буду займатися у житті. Не була поінформована щодо програм на комп’ютері і телефоні, які озвучують текст. Приблизно пів року я фактично була відрізана від світу, бо не могла користуватися цими звичними для всіх пристроями. Навіть зателефонувати нікому не мала можливості. На підприємстві незрячих дізналася, які програми можуть мені допомогти і як далі жити повноцінним життям, – каже Наталя Тарасюк.
Разом із колегою Оксаною Войтко брала участь у створенні й роботі підприємства «КлубОК», на якому незрячі вінничани та люди з вадами опорно-рухового апарату виготовляли в’язану продукцію. Але через війну та перехід на іншу роботу вона припинила цю діяльність.
Згодом Наталя працювала в компанії «Бритіш Американ Тобакко». Там вона не лише спілкувалася і з клієнтами, але й призначала їм зустрічі, проводила презентації. Також працювала і у декількох кол-центрах (організації, що займаються обробкою звернень та інформуванням по голосових каналах зв’язку в інтересах замовника).
Нині Наталя Тарасюк працює на ізраїльський ринок, просуває послуги одного з мобільних операторів. Робочий день у кол-центрі складає 5,5 – 6 годин.
– Людині із залишками зору в кол-центрі працювати нескладно. Хоча не всі незрячі хочуть працевлаштуватися таким чином. Коли я була керівником групи в одному з кол-центрів, пропонувала роботу багатьом людям з інвалідністю, але з різних причин майже ніхто не залишився. Взагалі людина із залишками зору може працювати практично на будь-якому місці за умови, якщо це не загрожує її здоров’ю і життю. Також при цьому має виконуватися індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю, яку надають у центрі медико-соціальної експертизи, – розповідає Наталя Тарасюк.
На нинішній роботі вона пропонує переходити на послуги одного з операторів мобільного зв’язку мешканцям Ізраїлю. Зробити в цій країні це не можна самотужки, а лише за допомогою представника компанії.
Наталя спілкується з клієнтами російською мовою, яку розуміє приблизно третина мешканців Ізраїлю. Якщо людина не розуміє її, вибачається і припиняє розмову. Тому знання івриту чи англійської мови не потрібні. А ось гарні економічні знання Наталі Тарасюк даються взнаки.
– Нещодавно клієнт кол-центру зауважив, що я не на своєму місці, що я достойна більшого. Він почав допитуватися, де я вчилася, де працювала. Але я не жалкую, що свого часу звільнилася із вишу. Бо тоді було складно готуватися до занять, шукати аудиторію, відмічати студентів у списку. Нині я вже адаптована до свого стану. І, напевно, могла б знову працювати викладачем. Але поки що не хочу, мене влаштовує нинішній статус, – наголошує Наталя Тарасюк
Наталя має родину, чоловіка і 13-річну дитину. Тож допомагати жінці із вадами зору є кому. Під час війни Наталя хотіла активно сприяти військовим – плести маскувальні сітки. На жаль, ніхто навчати слабозору людину цьому не захотів, і її бажання не втілилося у життя.
– Я не думала їхати під час війни за кордон, як деякі інші незрячі люди. Вірю у перемогу Україну. Крім того, не готова залишати чоловіка і власний дім. І вважаю, що виїздити наразі із Вінниці немає потреби. На відміну від деяких українців з окупованих територій, які не мають житла, – прокоментувала Наталя.
Володимир ПРИСЯЖНЮК
