Іллінецькій «третій» школі – 150 років

Збудувала церковно-приходську школу в селі Джупинівка княгиня Олена Петрівна Демидова 1871 року в районі нинішнього райвійськкомату. Тобто від містечка Іллінці її відділяла лише річка Соб. Але цьому приміському закладу судилася нелегка доля…

Від перших учнів вимагалося насамперед добре знати Закон Божий та належно співати в церковному хорі. Дисципліна  була дуже суворою.

За півстоліття споруда стала непридатною, і після громадянської війни школу перевели до конфіскованого більшовиками церковного приміщення в Морозівці – селі, що починалося буквально через дорогу. Щоб перекрити ту споруду жерстю, зібрали відповідні кошти, але їх спрямували на перекриття ветдільниці, тому школа опинилась під «модним» тоді околотом.

Перед другою світовою війною навчання проводилось аж у трьох місцях: біля лікарні, у приміщенні Демидової, яку, звісно, тодішньою владою не прийнято було згадувати, і біля морозівської церкви. Дісталося закладу і під час війни, який здебільшого тоді не працював. Фашисти пограбували створену в тридцятих роках шкільну майстерню, а підлогу зірвали на спорудження бліндажів.

Непросто складався і післявоєнний період. Упродовж тринадцяти років змінилось вісім директорів шкіл! Різними були причини, але показовою є доля Пилипа Павловича Канюки, який 1939 року на цій посаді отримав орден «Знак Пошани», потім воював на фронті, а коли повернувся на своє місце, приїхав «воронок», забрав його, відтоді чоловіка й ніхто не бачив.

У 1952-53 навчальному році школа вперше стала середньою. Тоді у ній було створено одну з перших в Україні учнівських виробничих бригад, яка працювала на базі Іллінецької сортодільниці.

1977 року знову стала восьмирічною – насамперед через відсутність нормального приміщення. А в середині вісімдесятих у зв’язку із адміністративним входженням Джупинівки, Морозівки та інших сіл до складу міста Іллінці перейменована в Іллінецьку загальноосвітню школу №3. За неповних десять років після цього райдержадміністрацією було прийнято рішення будувати нову школу, навіть розпочали деякі підготовчі роботи. Але тодішній економічний занепад не дозволив їх продовження. Тому за два роки, 1 березня 1997-го, на нараді керівників організацій і установ району  вирішили реконструювати під школу колишню їдальню райсільгосптехніки та неврологічне відділення лікарні. За півроку з цим завданням справились, і вже тут почався новий навчальний рік. А в наступному – школі повернули статус середньої.

Як бачимо, її історія дуже драматична. Тому батьки нерідко ставились доволі насторожено до цього закладу, направляючи своїх дітей з лівобережжя міста у його центр. Але нинішня директор Ярослава Іванівна Козяр, яка вже дещо довше керує, ніж разом узяті вісім післявоєнних директорів, зуміла зорганізувати педколектив на створення цілком конкурентоздатної школи. Щороку майже п’ятдесят призових місць отримували на предметних олімпіадах у колишньому районі, як і щороку були перші місця в області, а позаторік – навіть в Україні. Школа пишається тим, що серед її випускників є ті, хто складав ЗНО на 199 балів з української мови і літератури. А 195 балів – дуже поширена оцінка. З біології, історії України, географії… До речі, за результатами складання ЗНО з географії нинішнього року заклад увійшов до сотні найкращих в Україні серед 15 тисяч наявних!

Це лише вершина численних здобутків, з якими «третя» школа підійшла до славного ювілею. Шкода, що вжиті заходи щодо боротьби з ковідом не дозволили відсвяткувати його з таким розмахом, як тут уміють. Але і капсулу часу заклали, і фільм підготували, і фотовиставку, і концертну програму, і розкраяли великий коровай, яким пригостили всіх педагогів та їх вихованців.

Микола КАВУН

Фото автора