«Інакше втратимо цілі родини…»
Що відбувається з переселенцями – з тими, кого до нашого міста винесло на хвилі війни?
Зайшла в гуртожиток. Спинилася. Поки думала над питаннями, які б хотіла поставити людям, вони самі почали виходити з кімнат. Притягнення…
Розмовляємо. Інколи ставлю запитання, але здебільшого слухаю. Людина, яка вийшла першою і сама активізувала розмову, провела в коридорі близько пів години, на мою пропозицію про створення групи розвантаження, самодопомоги відповіла відмовою. «Ні, я не буду витрачати на це час. Я краще спробую заробити гроші»…
Так, багато з тих, хто мешкає в гуртожитках, рахують кожну копійку. Деякі зриваються. Починають пити, витрачаючи останнє. Бо втомилися рахувати копійки…
Життя багатьох мешканців прихистків перетворилося на суцільне: «Де дають гуманітарку? Як отримати ще ось цю допомогу? Де нас можуть погодувати?». Тому групи можна проводити тільки тоді, коли буде що їм подарувати, коли щось «роздають безкоштовно»…
Їх не треба в цьому звинувачувати. Вони просто опинились затиснутими в лещата – без власного житла та під постійним страхом бути виселеними у будь-який момент, без заробітку (на тимчасову роботу їх брати ніхто не хоче, тим паче – за професією). Статус, пов’язаний з набутим професійним досвідом, втрачений. І професор підмітає вулиці, а вчитель чи інженер мають навчитися слюсарству чи перетворитись на манікюрницю…
А якщо є діти… То атестат можна отримати, лише повернувшись до рідного міста/села. А якщо там зараз росіяни? А якщо на цих людей полюють там? То що – їхні діти не можуть нікуди вступити після 9-го класу, наприклад, бо без атестата?…
Грошові допомоги дають один раз і все. Коли видається одна, вже не видається інша. А якщо в родині хвора дитина? То вся допомога іде на неї…
За кордон їхати? Одна родина поїхала. Їх заселили в табір разом із циганами та безхатьками. А в родині двоє дітей, хворий хлопчик. І все. Мати не витримала, не почала «набридати» волонтерам, а просто поїхала назад, до України… І зараз вже непросто буде потрапити за кордон… Але вона була стресована тоді. Сильно… А тепер? Просто в депресії. Бо навіть погоджуючись на роботу доглядальницею, отримує відмову. Бо біженка, і «ви скоро назад, а мені треба буде нову людину шукати»…
А ще ті, що в прихистках, бачать інший світ поряд – круті «тачки» (не на фронті), людей в кафе та ресторанах… І зносить дах… Бо думають, що то вінничани. Коли пояснюю, що вінничани працюють, більшість волонтерить, і що то – такі ж самі біженці, бачу недовіру в очах…
А на вулиці почала зустрічати наслідки всього цього – людей, які не витримують. Які спиваються, які перестають за собою доглядати, які втрачають людську подобу, сидячи на асфальті з відсутнім поглядом або згорнувшись калачиком на газоні розкішного вінницького проспекту. Так, це наша Вінниця зараз…
Зараз усі дружно переключилися на дітей. Бо так, тут легше допомогти. А їхні батьки?! І тоді що буде з допомогою? Коли дитина з яскравого світу розваг потрапляє додому, де починається пекло… І в цьому пеклі вона проводить безліч довгих годин. А на розвагах – всього кілька годин. Так, вони потрібні. Але є потреба в допомозі батькам. Інакше втратимо цілі родини…
Наталія МОРОЗ,
психолог
