Історія на часі

Наукове й художнє осягнення української минувшини – один із ключових аспектів існування нашої незалежної держави. Кілька місяців країна знаходиться у воєнному стані, і більшість громадян, хотілося б вірити, усвідомила, що історія, так само як і мова, і віра, для нашого виживання та майбуття мають надзвичайно велике значення.

Наразі триває очищення топонімів українських міст від радянського ідеологічного впливу: у Вінниці вже прибрали занадто монументальних червоноармійців та українофоба Горького.

У рамках першої хвилі декомунізації, здійсненої раніше, у нашому місті по праву зазвучало прізвище непересічної особистості, Валентина Отамановського.

В обласному центрі на його честь назвали одну з вулиць поблизу універмагу. Незаслужено забутий історик, краєзнавець, член Центральної Ради, учасник бою під Крутами, він вражає своєю щирою любов’ю до України і нині, як ніколи, є прикладом вміння служити Батьківщині.

Один із символів нашої родини – порцелянова українка, красуня у вишитій барвистими квітками сорочці, картатій плахті, із яскравим віночком на голові.

Мама Тетяна розповідала, що статуетку їм з татом на весілля у 1995 році подарувала старенька вчителька. Вітаючи молодят, Валентина Йосипівна побажала, аби нова родина почувалася впевнено й затишно на своїй землі, мала можливості для самореалізації, щоб не шукала кращої долі за кордоном (це ще в дев’яностих роках минулого століття!), щоб берегла рідну мову, не забувала про своє коріння та не втрачала пам’яті про пращурів, які боронили нашу землю.

Думаю, племінниця вченого невипадково передала свою сімейну реліквію саме нам. Мої батьки ніколи не забували Валентину Йосипівну, при нагоді навідувалися до неї аж до самої смерті старенької.

Пам’ятаю, якось мама запропонувала й мені піти до Валентини Йосипівни. Я навіть не уявляла, скільки корисного і цікавого з’явиться в моєму житті разом із цим знайомством. Учителька прийняла нас привітно: на плиті одразу забурмотів чайник, принесені нами смаколики вмостилися на величезному яскравому блюді. Антончик, мій менший брат, швидко подружився з котиками, яких було чи то четверо, чи то п’ятеро. Ми ж почали спілкуватися…

Я звикла до того, що люди у віці люблять повчати й вважають, що колись усе було краще. Валентина Йосипівна, незважаючи на те, що їй було вже під дев’яносто, виявилася надзвичайно цікавим співрозмовником: вона жваво підтримувала будь-яку тему; здавалося, що немає такого, чого б вона не знала: історія, політика, культура, мода…

Коли вирушали додому, вчителька дала мені книжку, на титульній сторінці якої написала: «Це праця мого дорогого дядька, Валентина Отамановського. Він був справжнім патріотом і вірив у щасливе майбутнє нашої держави. Спілкуючись із такою молоддю, як ти, Катрусю, я в цьому теж не сумніваюся…» 

Мене потішило те, що відтепер маю книгу з таким написом, але це була наукова праця, і на той час вона мене, відверто кажучи, не дуже зацікавила. Але минуло кілька років… Якось дорогою додому у транспорті я почула, що вулицю З.Космодем’янської перейменували на честь Валентина Отамановського. Це привернуло мою увагу – захотілося дізнатися більше про видатну для Вінниці та України людину.

Валентина Йосипівна дуже зраділа, коли почула, що я по-справжньому зацікавилася долею її дядька. Адже, за словами старенької вчительки, протягом багатьох десятиліть їй суворо забороняли навіть згадувати його ім’я. Сама розмова добре закарбувалася в моїй пам’яті, а дещо вдалося й занотувати.

– Дядько народився на Черкащині. Закінчив із золотою медаллю Київську гімназію №5. Навчався на юридичному факультеті столичного університету. Потім перейшов до політехнічного. У 1917 році Валентин Дмитрович спільно із патріотами-однодумцями організував Українське військове товариство ім. П.Полуботка, яким керував славнозвісний Микола Міхновський. Як відомо, товариство “мазепинців” (як їх тоді називали вороги України і свої ж «демократи») заклало основи для створення перших військових підрозділів збройних сил України, що потім боронили рідну землю від російських «червоних» і «білих» окупантів.

У березні 1917 дядько Валентин став членом Центральної Ради від партії соціалістів-самостійників, протягом цього ж року працював у патріотичному видавництві «Вернигора», яке надрукувало багато листівок і брошур із портретами гетьманів та патріотичними цитатами. Читав лекції на курсах для вчителів, викладав українознавство.

Потім Валентина Йосипівна тремтячими руками розгорнула збірку «Крути», де серед списків встановлених осіб, які залишилися живими, фігурувало: «Юнак Атамановський Валентин».

Із спогадів Аверкія Гончаренка (соратник Отамановського у бою під Крутами): «Валентин подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк із Ніжина виступив на з’єднання з наступаючими на нас більшовиками. Отамановський був дуже відважний, а що найважливіше – мав прекрасне почуття гумору. У вирішальній битві почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою…»

За словами вчительки, її дядько володів сімома європейськими мовами, багато читав оригіналів…

– До Вінниці переїхав, якщо не помиляюся, у 1920 році, з ним були паралізований батько й сестра Ганна (моя мати). Завідував українським відділом Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, заснував науково-методичний краєзнавчий центр, яким було покладено початок комплексному дослідженню краю. Разом із Хомою Коцюбинським створив комісію з увіковічення пам’яті його брата Михайла, потім відкрив меморіальну садибу-музей.

Валентин Дмитрович доклав чимало зусиль до збереження старовинних будівель Вінниці (у першу чергу «Мурів»), могил українського композитора П.І.Ніщинського в с.Ворошилівці Тиврівського району, письменника, засновника Вінницької «Просвіти», члена Центральної Ради Д.Марковича, критика М.Євшана, а також поховання Січових стрільців і воїнів Української Галицької армії, що померли у Вінниці від тифу в добу визвольних змагань, та склепу видатного лікаря і хірурга Миколи  Пирогова.

Наприкінці двадцятих років Валентина Отамановського заарештували.

– Дядько отримав п’ять років таборів суворого режиму та два роки заслання до Татарстану. Його звинувачували в участі в змовах проти влади, нагадали про намір встановити пам’ятник Симону Петлюрі. Після звільнення дядькові Валентину заборонили виїжджати з Казані, але він не здався: у зрілому віці продовжив навчання, отримав ще диплом історика, писав монографії, захистив докторську дисертацію. Помер у Харкові. Реабілітований посмертно 11  серпня 1989 року.

Валентина Йосипівна замовкла. Здавалося, життя дядька за годину пройшло перед її очима.

– Він був патріотом, вірив, що українці – велика нація. Коли його намагалися поставити на коліна, він опирався і твердою ходою йшов далі.

Того вечора дорогою додому я довго міркувала про майбутнє України…

Розповіла батькам про бесіду із родичкою величної людини.

Сьогодні знову справжні українці на фронтах визвольної війни з тим самим ворогом виборюють право мати власну державу.

Волонтери, влада та весь цивілізований світ об’єднався з метою захистити Україну від підступного ненажерливого московського агресора. Водночас існує, на жаль, і категорія, так би мовити, зневірених людей, яким здається, що змін на краще вони вже не бачитимуть. Життєвий шлях Валентина Отамановського заперечує це. Адже все залежить тільки від нас самих – нашої віри, нашої мови та знання нашої історії. Давня легенда тільки підтверджує це.

Два будівельники везли візки, наповнені камінням. Одного з цих чоловіків запитали:

– Що ти робиш?

– Та от наказали возити каміння, – байдуже відповів він.

– А що ти робиш? – запитали в іншого будівельника, котрий, як і перший, натомлено тягнув важке каміння.

– Я будую собор Святого Петра, – з гідністю відповів той.

Ця оповідка доводить істину: без віри у своє високе призначення ми не зможемо піднятися над сірою буденністю, наповнювати серця чистими ідеалами та самовіддано «будувати собори». Нам потрібно починати з «відбудови» себе. Потрібно не припиняти  самовдосконалюватися, менше нарікати на важке життя та якнайкраще робити те, що можемо і вміємо.

Дехто з моїх знайомих дратується, адже сьогодні в новинах розповідають переважно про війну та злочини загарбників. Знаю кількох «розсерджених» на те, що до Вінниці притягнули на показ спалений рашистський танк. 

А даремно. Згадуймо частіше історію, берімо приклад з тих, хто робить усе можливе, аби допомогти нашим мужнім воїнам.

 На щастя, таких людей безліч і у Вінниці. Наша сусідка Ніна Андріївна чи не щодня провідує поранених бійців Збройних Сил України. Люди з усієї округи зносять до неї варення, одяг, медикаменти, гроші тощо, аби передати все до військового шпиталю.

Я вірю в те, що нашу Вітчизну (відбудовану, до складу якої будуть повернуті всі окуповані ординцями землі) незабаром визнають як гідну, рівноправну і некорумповану європейську державу. Переконана, що населення всіх без винятку куточків України світ зрештою визнає неподільним народом, інтелігентною, освіченою, фізично здоровою і духовно багатою нацією.

Катерина КУТОВА

На фото:

 В. Отамановський у своєму кабінеті у Вінницьких Мурах

 Валентин Отамановський із сестрою Ганною та племінницею Валентиною (про яку мова в матеріалі)