І бджолам треба… щастя мати
При в’їзді до Великої Ростівки з боку Малої Ростівки першою зустрічає гостей села хата Петра Семенюри. Зовні вона мало чим відрізняється від інших давніх будов, як і все обійстя. Бо від дороги вистачає акацій, лип, є навіть каштан.
– Усе це – чудові медоноси, – говорить Петро Дмитрович. – Будучи пасічником, зберігаю їх. Навіть розріджуючи зарості на долині, стараюсь залишити насамперед харч бджолам.
А сама пасіка обсаджена зусібіч плодовими деревами і ягідниками. Роками вирощує і відомі медоноси, наприклад, крутай. Насамперед захоплення бджільництвом, а вже потім – робота у Вінницькому ботанічному саду зробили з колишнього робітника підприємства цікавого біолога-самоучку.
– Сталось так, що свого часу на батьківщині потрібно було доглянути рідну тітку і заради цього з радістю змінив місто на село, – пригадує співрозмовник. – Крім бджільництва, почав поповнювати колекцію плодових екзотів, яку заклав тут раніше. Окремо захопився виноградарством, особливо безкісточковим, у чому мені дуже допоміг друг дитинства Петро Олександрович Мазур, який у столиці багато зробив для збагачення очолюваної ним Науково-дослідної лабораторії садівництва Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді. Я дуже люблю щепити. Прижився пагінець – душа радіє! Навіть таке заняття як компостування дуже цікаве, особливо коли приносить результати – врожайнішим стає і сад, і город.
Петро Дмитрович так і залишився в селі, кізоньками обзавівся, ніби підтверджуючи істину: лише на рослинництві життя тут однобоке, потрібне і друге крило – тваринництво. Ще в більшій мірі його тут «прив’язала» риболовля. Любить тихенько посидіти над ставом незалежно від розміру улову, а потім знову поспішає до своїх рослинок.
Пам’ятаю, раніше колекція дивовиж у нього була дуже багатою, навіть женьшень вирощував. Але роки беруть своє, і останнім часом не все збереглося. Зате є в дідуся своєрідна непохитна «козирна карта» – горіх ведмежий.
– Дивуюся, що лісове і садово-паркове господарство чомусь байдужі до цієї рослини, – щиро говорить. – А як вона могла б збагатити наш край! Скільки користі принесла б!
Нагнувшись, він підібрав під великим деревом і простягнув мені кілька темнуватих пучків-їжачків, мало не по десятку плодів у кожному! Та й розмірами вони значно переважають звичайну ліщину. Але тут знову мій погляд зупинився на вуликах.
– Виходить, бджолам теж треба щастя мати, – кажу йому. – Вашим куди цікавіше живеться, ніж тим, які змушені, наприклад, монотонно відвідувати якщо не гречку, то соняшник.
– Бджоли будуть щасливі, коли відчують, що недарма старалися, – у тон жартує господар. – Нарешті українське село побачило, що таке перевиробництво. Хто вирощує фрукти, має проблеми із збутом, а мені нікуди подіти мед, тому знайдіть покупця!
Микола КАВУН Фото автора
