«І віра душу обняла…»

Творчий портрет письменниці і педагога Анжели Веремій

Вона з  дитинства сприймала навколишній світ, немов казку. Їй здавалося, що все навколо має свій голос, все вміє говорити: старезний Буг, срібні зорі, золотоокі ромашки, навіть холодне каміння, тільки чути те все не може ніхто, крім неї. Дівчинка розмовляла зі світом, а світ розмовляв із нею. Тоді й з’явилися  оті перші несміливі поетичні рядки:

                             Є пісня в тихої верби,

                             Де слово – крапелька причастя.

                             Є мова суму і журби,

                             Є голос злагоди і щастя.

Ще коли навчалася  у п’ятому класі, учитель музики, прочитавши її вірші, написав до них музику. Так народилась її перша пісня, яку  міський шкільний хор виконував з великим успіхом, хоча про те, хто автор слів, дівчинка нікому не признавалася, бо соромилася. Втім секрет авторства все одно розкрився. Тоді ж, у дванадцятирічному віці, місцева газета опублікувала перші її твори.

         Нині Анжела Анатоліївна Веремій – письменниця знана і дуже шанована на Поділлі, зокрема  у місті Хмільник, де народилась і після закінчення Вінницького педагогічного інституту понад тридцять років працює вчителькою української мови та літератури. Як учителька-методистка української мови та літератури свій непересічний творчий хист вона спрямовує, передовсім, на свою професію. Її навчальні посібники «Іду на урок. Українська мова. Різні види диктантів. 10-11 класи», «Вивчення літератури рідного краю у 10 класі»  дуже популярні серед учителів та учнів, а  літературна антологія Хмільниччини «Калинові грона», що призначена для вивчення літератури рідного краю, має цінність не тільки для місцевих педагогів. Розробки уроків  Анжели Веремій  друкуються  у всеукраїнському журналі «Українська мова та література»,  у серії  «Бібліотека шкільного світу» «Виховні заходи. Національно-патріотичне виховання». Її учні – переможці численних міських, обласних, всеукраїнських конкурсів з української мови та літератури, зокрема  олімпіад, конкурсів ім. Петра Яцика, Тараса Шевченка, Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості на тему «Торуй свій шлях…» та  обласного конкурсу учнівської творчості «Мама героя». Школа – її велика родина, вона може годинами захоплено, стаючи при тому схожою на  запальну школярку,  розповідати різні шкільні історії. Тож цілком природньо, що за плідну працю в царині освіти та активну участь у громадському житті міста Анжела Веремій нагороджена Подякою Верховної Ради України, десятками почесних грамот та дипломів Вінницької обласної державної адміністрації та обласної ради, грамотою Національної спілки краєзнавців України, відзнаками Хмільницької районної державної адміністрації та районної ради. Ім’я Анжели Веремій у 2015 році було занесено на хмільницьку Дошку пошани «Гордість міста», а в  2016 року   –  на обласну Дошку пошани «Праця і звитяги вінничан». Особливо імпонують їй ідеї Сухомлинського, зокрема оця: «Виховання – велика справа. Ним вирішується доля людини». Доля… Вона, мабуть, у духовному здоров’ї людини, в її стійкості, волі, прагненні до краси, добра, любові. А дітей треба виховувати з любов’ю. «Якими вони виростуть, такою і буде земля,  – переконана Анжела Веремій. – Хіба не варто змінити  шкільну програму з української літератури? Запропонуйте щось цікаве – і не відірвете учнів від книжок. А вилучення з програми творів про голодомор, аварію у Чорнобилі, інших творів вважаю злочином проти нації!».        

         У чому ж секрет такого високого професійного успіху Анжели Веремій?  Безперечно, у творчому обдаруванні письменниці, авторки   цілого грона книг, серед яких  –  «Літо надій», «Квіти для коханого», «Осіння мелодія», «Небо любові», «З любов’ю до землі, обличчям до людини», «Заради добра і краси», «На барвінковій огняній землі», «У краї мальв і полину», «Позиція гідності», «Молилися три Марії»,  «І тиша проситься у слово»… Найважливішою подією свого життя вважає  вступ до Національної спілки письменників України.

         «То велика честь – стати частиною справжньої літературної родини,  – каже Анжела Анатоліївна. – Щиро вдячна всім, хто повірив у мене, підтримав на літературній стежці: письменникам  Вадиму Вітковському, Івану Волошенюку, Валентині Сторожук, журналістам та  науковцям – Василю Паламарчуку,  Сергію Гальчаку, Миколі Дорошу та багатьом іншим. Це святий обов’язок – не розчарувати поважних письменників, працювати сповна, пам’ятаючи, що в храмі слова був Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Леся Українка, Василь Стус… Вступ у Національну спілку письменників України зобов’язує збагачувати світ на мереживо пречистого слова, на краплину добра і любові…».        

         Анжела Веремій пише переважно прозові твори (оповідання, новели, есе)  про те, чим повниться її душа,  живуть її земляки: про духовне обличчя сучасника, Афганістан і Чорнобиль, Другу світову війну, сучасну війну на Сході України. Оспівує  почуття гідності, з яким людина має любити добро і зневажати зло.  Її твори   –   про перемоги і поразки, працю на своїй землі,  роздуми про сенс людського життя…  Вони пронизані святою вірою в добро, у силу людських почуттів, що здатні змінити світ на кращий.

         З особливим почуттям згадує письменниця   свою єдину любов у житті – Веремія Олександра Олександровича: «Він  був справжньою людиною, офіцером, люблячим чоловіком і турботливим  батьком, патріотом  України, який ніколи не ховався за спини інших, чесно й гідно виконав громадянський обов’язок військового, закривши  огненні рани України зчорнілої весни 1986-го, поклавши на вівтар Вітчизни своє єдине життя. Такі завжди рано згорають. Не було б у житті мого чоловіка Чорнобиля, був би Майдан, Схід України, де гинуть найкращі…».

         Крім того, у  творчому доробку  Анжели Веремій є чимало науково- краєзнавчих робіт, десятки публіцистичних творів. У співавторстві з відомими науковцями-краєзнавцями видала низку книг: «Обираючи свободу», «Пелюстки троянди», «Рідна сторона», «Ріка Бог», «Якщо серце не мовчить»,  «Плач білого янгола», «Квітне у Хміль-граді золота троянда» та багатьох інших. Її краєзнавчі дослідження опубліковані у ряді наукових конференцій (ред. колегія С.Д.Гальчак, Л.В.Баженов, Ю.А.Зінько,  М.Н.Дорош ) та колективних авторських збірниках: «Камертон філолога», «Сонцевій над Бугом» та ін. Анжела Анатоліївна – авторка сотень публіцистичних статей на морально-етичну тему.

         У своєму прагненні охопити серцем історію української літератури письменниця об’їхала майже всю Україну. Часто ці поїздки виникали спонтанно, ніби за велінням якихось вищих сил: «Якось прокинулася вранці,  і так захотілося до Івана Франка… Пів години на збір – і я уже в дорозі до Львова. Розумієте, от раптом захотілося постояти біля Івана Яковича, послухати його тишу, помовчати…». А ще  Анжела Анатоліївна захоплюється  театром, оперою, класичною  музикою, балетом. «Класика – як джерельна вода, що наповнює душу чистотою, чимось неймовірно великим і прекрасним», –  переконана письменниця.

         Ось така вона, Анжела Веремій, майстриня слова  і педагог,  щира донька нашого Поділля, чия душа переповнена любов’ю  і вірою у красу людського серця. 

Віра

Це вишня дивиться в вікно,

Як світло мами, богорівне,

Її зітхання – сум-вино,

А білий цвіт – весни чарівність.

Вона прийшла в сорочці білій,

Немов молитва і жура.        

В тій вишні – України сила –

І біль, і радости пора.     

Збудила райдуга вишнева

Тепло, мов  дівчинка земна, –

І мрія ожила рожева,

І віра душу обняла.

Тетяна ЯКОВЕНКО,

 заслужений працівник культури України