І знов у вухах брязкіт зброї

Роман Гелуненко – 28-річний вчитель української та англійської мов, двічі переселенець. Родом чоловік із Куп’янська, що на сході Харківської області. Залишивши територію бойових дій у квітні 2022 року, він та його сім’я знайшли собі прихисток у Вінниці.

Вперше війна прогриміла у його студентські роки, коли він навчався у Горлівському інституті іноземних мов, де здобував освіту вчителя.

– Тоді я був студентом другого курсу. На той час доволі погано розумів, що відбувається навколо, допоки вулицями не почали роз’їжджати чоловіки з автоматами, – розповідає Роман. – Я склав сесію і останнім потягом залишив Горлівку. Коли їхав до вокзалу на таксі, то, минаючи блокпост, якийсь чоловік у балаклаві наставив на нас автомат, перезарядив його та запитав, чому ми їздимо тут ввечері. Таксист його заспокоїв, – згадує чоловік.

З 2014 року Роман проживав у Бахмуті та Соледарі, що у Донецькій області. Залишивши епіцентр воєнних дій, він прагнув, аби усе скінчилося та не спіткало його державу знову. Та війна увірвалась вдруге.

  –  Коли західні ЗМІ почали писати про можливе вторгнення Росії в Україну, я доволі скептично до цього поставився. Але коли з боку агресора було підписано папери про визнання «недореспублік», ми з дружиною зрозуміли, що буде біда і потрібно щось робити. Попередньо зібрали тривожні валізки і почали чекати, бо роботу ніхто не відміняв і дітей треба навчати, – каже чоловік.

24 лютого у слухавках чи не кожного українця пролунало «почалось». О шостій ранку ця звістка наздогнала і Романа.

–  Я не те щоб не повірив, бо очікували, що наступ почнеться з території ОРДЛО, яка близько до Бахмута. Натомість на вулиці було тихо: люди йшли на роботу, вигулювали собак. Та коли прочитав новини, зрозумів, що все-таки почалося, – повернувшись думками у той злощасний день, розповідає Роман.

– Оскільки ми майже не тримали готівки вдома, довелося бігти до найближчого банкомата, знімати якісь кошти. Весь цей час у голові лунали фантомні вибухи та автоматні черги. Я згадував Горлівку.

Зібравши розгублені думки та необхідні речі, подружжя вирушило на вокзал, де мав би бути потяг до Харкова.

– Вирішили їхати до Куп’янська, де живе моя бабуся. Вирушати до Краматорська, де живуть батьки дружини, було не зовсім вдалою ідеєю. Коли вийшли на перон, неподалік пролунав якийсь вибух, – збираючи докупи спогади, розповідає Роман. – Ми швидко застрибнули у потяг. Коли вагонами йшли провідники, ми запитали: «Чи доїдемо до Лимана й Святогірська?», на що отримали відповідь: «Якщо пощастить».

Приїхавши до бабусі, Роман вирішив, що потрібно йти до військового комісаріату. Але коли ранком 25-го йому зателефонував молодший брат і повідомив, що військкомат виїхав і нікого не беруть, чоловікові плани вмить зірвалися.

– А близько обіду почали підривати мости, щоб окупанти не могли пересуватися. Мостів було багато, бо Куп’янськ стоїть на річці Оскіл і має величезну залізничну розв’язку, – каже Роман.

Від вибухів сім’я чоловіка ховалася у сусідському підвалі.

– Перший вибух був десь далеко. Наступний же – майже поруч. І тоді мене перемкнуло. Стало страшно, причому це був тваринний жах, абсолютне нерозуміння того, що відбувається. Я наче відійшов від реальності та спостерігав за оточенням, як сторонній глядач,  – згадує Роман. – Кілька днів та ночей провели у підвалі, бо вибухи лунали то ближче, то далі. Після того, як мер здав місто окупантам, ми почали чекати їх у себе вдома.

Не забуваючи про освітній обов’язок перед своїми учнями, чоловік знайшов можливість проводити заняття онлайн.

– По-перше, треба було відволікати їх від того, що відбувається. По-друге, я зрозумів, як допомогти країні, коли страшно брати до рук автомат та йти на війну. Необхідно робити те, що вмієш найкраще, та те, що допоможе іншим.

Усвідомивши те, що Куп’янськ перетворюється на Горлівку 2014-го, Роман почав шукати шлях для евакуації.

– У моїх дядька та тітки є машина – неймовірно витривала «дев’ятка». Рішення про виїзд було прийняте 6 квітня ввечері. 7-го числа, о 5-тій ранку ми попрощались, сіли в авто і поїхали, по суті, в невідомість.

Дорогою Роман та його близькі вирішили їхати до Вінниці, адже тут проживає його двоюрідний брат.

– Перша година поїздки була, певно, найскладнішою морально: ми не знали, що попереду. Їхали мовчки і дуже повільно. За 30 з чимось кілометрів побачили, що дорога перегороджена, але незрозуміло ким. Ми наблизились і побачили синьо-жовтий прапор. Я, напевно, вперше за весь час пустив сльозу, бо був неймовірно щасливий, що тут наші. НАШІ!

Під’їхавши ближче до Дніпра, вони вперше побачили наслідки вторгнення не в інтернеті: за межами міста горіла нафтобаза.

– Ми приїхали в Кам’янське. Там нас прихистила абсолютно незнайома жінка. Нагодувала, напоїла гарячою кавою та поклала спати у себе в квартирі купу незнайомих людей. Величезна подяка їй за гостинність. Наступного ранку ми виїхали вже на прямий шлях до Вінниці. Доїхали доволі швидко, без пригод. Під час цієї частини дороги думок не було взагалі, мозок, скоріше за все, був виснажений і потребував перезавантаження. 8 квітня, о 16 годині ми вже були у Вінниці вдома у брата, – розповів Роман.

Зараз чоловік винаймає тут житло. Продовжує вчителювати онлайн, працює зі школярами з Бахмута.

Юлія ШПАЧИНСЬКА