«…І можу повноцінно жити»

У той дощовий осінній день зла доля впала на хлопця важкою бетонною брилою. Кілька років тому їхня родина купила хату по сусідству зі старою занедбаною фермою, яка була обгороджена залізобетонними плитами. Деякі плити потріскались і загрозливо хилилися в бік їхнього саду. Мати не раз казала, що треба нарешті їх повалити і поставити нормальний паркан. Але батько все не знаходив на це часу: то погода, то свято, то раптом хтось із сусідів сказав, що скоро об’являться старі або нові власники ферми і вирішать питання з тією огорожею, бо вона ж за законом їхня.

Одного дня Максимко прийшов зі школи, пообідав, а на десерт захотів нарвати яблук. Побрів поміж мокрими кущами до старих яблунь, що росли попід огорожею. Якось невдало став, схопився за гілку. А гілка спиралась на плиту, а плити набрякли, метал у них поіржавів, та ще й дощі їх підмили знизу… Величезна брила з хрускотом упала на хлопця, і він, втрачаючи свідомість, не розумів – чи то тріщав бетон, чи гілки яблуні, чи кістки його ніг.

Ноги Максимові врятувати не вдалося. Після тривалого лікування хірургам довелось ампутувати ліву до кліна, а праву майже повністю. «Добре, що живий лишився, що врятували від больового шоку, а потім і від зараження крові», – казав батькам лікар. Власне, тоді довелось рятувати не лише Максима, а й хлопчикового батька, який звинувачував себе в тому, що не замінив ті злощасні аварійні плити. Батько почав пити і навіть намагався накласти на себе руки.

А хлопцеві довелося закінчувати школу на індивідуальній формі навчання. Не до науки йому було – мусив учитися їздити на інвалідному візку, ходити на протезах, робити собі перев’язки, коли мама була на роботі, а рани раптом починали кровити. А ще потрібно було навчитися терпіти постійний біль і не зловживати знеболювальними препаратами.

Як нема ніг, то тренуй руки. Таку пораду дали Максимові лікарі, і він вирішив займатися плаванням. Записався до басейну й інтенсивними тренуваннями трохи відволікав себе від болю і від сумних думок про те, що «життя зруйноване», «кому я такий потрібен?», «як далі жити?» тощо. Правда, доводилось іноді робити перерви в заняттях, бо коли рана відкривалася або сильно натирали протези, потрібно було, щоб рубці підсихали.

Минуло кілька років, і Максим став справжнім спортсменом. Хоч це й був так званий інваспорт, але юнак тепер мав у житті ціль – потрапити в паралімпійську збірну і представляти державу на світових змаганнях для людей з інвалідністю. Він став веселішим, більш упевненим в собі. Накачав м’язи рук і плечового поясу, став майстром спорту з плавання, отримав водійські права і купив собі спеціальний легковик. Згодом навіть перебрався до столиці, почав там винаймати квартиру, тренувався і змагався за місце у збірній. А найголовніше – зустрів дівчину, теж спортсменку, і закохався.

«Буду викладатися на всі сто, поїду до Китаю на Літні олімпійські ігри, здобуду медаль, ну хоч би «бронзу», отримаю премію, куплю квартиру, одружимося, діточок заведемо, будемо літом їздити на море…». Так мріяв іноді Максим, обіймаючи кохану. Але кохання їхнє тривало недовго. Як це часто буває в молодих людей, позустрічались менше року і розбіглись. Може, не підійшли характерами чи просто любов минулася. Але ж це не трагедія – не зійшовся ж на ній клином білий світ…

Але для Максима розрив стосунків став трагедією. І цей удар він, як і його батько колись, почав «лікувати» горілкою. Про яку збірну, про яку олімпіаду могла йти мова, якщо спортсмен (чи вже колишній спортсмен?) перестав тренуватися, майже не виходив з кімнати, почав набирати вагу? Фактично, хлопець спивався.

«Зрозумій, тобі не можна пити, бо через набряки твої рубці на місці ампутації так і не загояться. Тобі не можна кидати спорт і продовжувати ту саму систему харчування, бо розтовстієш і не зможеш не те що ходити на протезах, а навіть пересісти з ліжка на візок. І чому ти вирішив, що вона покинула тебе саме через те, що ти без ніг? Вона ж теж інвалід. А любовні проблеми трапляються і в здорових людей. Візьми себе в руки, ти ж іще молодий!». Так говорив лікар, який був для Максима не лише травматологом, а й психологом.

У житті юнака вже не було ні кохання, ні спорту, аж тут новий удар – не стало мами. Єдиною розрадою міг стати алкоголь, на який витрачалась майже вся пенсія. Він перестав за собою доглядати, не купував мазі, якими треба було мастити рани. І біда не забарилася – життя Максима знову повисло на волосині. Почалося зараження, а потім інфекція перейшла на кістку. «Обрубок почав гнити… Тепер я помру?», – запитав у лікаря. Той відповів, що «не факт», а потім подзвонив колишньому тренерові Максима, і вони удвох доклали неабияких зусиль, щоб урятувати хлопця.

Перед цим тренер з іншими спортсменами таки побував на паралімпіаді в Китаї, куди так мріяв потрапити Максим. Там вони встигли не лише виступити на змаганнях, а й налагодити знайомства з колегами. Завдяки цьому вдалося домовитись про лікування Максима в тамтешній клініці для спортсменів. Зібрали гроші, відкрили йому візу – аж на пів року, бо розуміли, що лікування буде тривалим і без гарантії на результат.

Перестати пити і старанно виконувати всі рекомендації лікарів – таку установку дав собі Максим перед вильотом, хоча не повністю вірив, що зможе її виконати. Але зрозумів, що жити все-таки хочеться.

Кілька операцій, імплантація штучної кістки, переливання крові, потужні антибіотики, тривала і болісна реабілітація… Все це хлопець подужав із гідністю. І не лише тому, що сильний і що спортсмен. У нього з’явилась нова мотивація до життя і до праці над собою. Там, у лікарні, була юна медсестра – тендітна красуня з чарівною посмішкою…

Спілкуватися з медичним персоналом доводилось англійською, яку Максим вчив у школі «п’яте через десяте». Був, правда, один немолодий лікар, який трохи знав російську. Але пацієнта з України цікавила саме та медсестричка-практикантка, і за кілька тижнів він нарешті наважився запитати в неї англійською, як її звуть. «Лін Чіон Хва», – відповіла дівчина. Оце і вся перша їхня розмова. Він розгубився і не назвав у відповідь своє ім’я, тому наступних два дні, чекаючи, коли вона знову чергуватиме, прокручував у голові англійські слова, придумував «сценарій» подальшої бесіди. А ще два дні в умі повторював «Лін Чіон Хва, Лін Чіон Хва», щоб не забути її ім’я. Але таки забув, у пам’яті лишилось тільки «Лін». Так і називав її, коли згодом розговорились. До речі, потім вони часто сміялися, згадуючи своє знайомство, бо виявилося, що «Лін» – це її прізвище. Вона, до речі, теж говорила з акцентом і не могла вимовити «Максим» або «Макс», тому називала його «Мась».

Та дівчина була родом із В’єтнаму, звалася Хва, але вона розповіла, що англомовні друзі кажуть на неї Фанні. Отже, Максим учив англійську (часу ж було вдосталь), і невдовзі вони могли більш-менш вільно розмовляти. Було помітно, що хлопець їй теж сподобався. Він у цьому переконався, коли побачив, як Фанні помінялася з іншою медсестрою завданнями, аби робити перев’язку саме в тій палаті, де лежав Максим.

Коли він уже міг виходити в лікарняний парк, дівчина приходила до нього у свої вихідні, вони разом сиділи на лавці, довго розмовляли, гуляли. Одного разу, коли Максима покликали на процедуру, Фанні, чекаючи його, читала якусь книгу. Хлопець вийшов, узяв ту книгу і почав роздивлятися сторінки, помережані дивовижними східними знаками. Вона розповіла, що дуже любить поезії, також показала йому на телефоні фотографії творів східного мистецтва – каліграфічно записані вірші на бамбукових дощечках, на папірусі, на пелюстках, на пальмовому листі. Макс тоді вирішив, що теж колись зробить такий подарунок для коханої – напише гарний вірш на якійсь оригінальній поверхні.

До закінчення його візи лишалося ще зо два місяці, і коли лікарі дозволили перевестись на денний стаціонар, Максим та Фанні вирішили пожити разом. На той час він навіть вигадав собі підробіток і тому міг робити свій внесок в оренду квартири. А підробітком несподівано стало хобі – хлопець згадав, як у дитинстві займався випалюванням по дереву. Купив собі паяльник, в Інтернеті знаходив вірші про кохання китайською, корейською, японською чи в’єтнамською мовами і старанно випалював їх на дощечках, копіюючи кожну закарлючку, хоч і не знав цих мов. Перший такий сувенір він подарував коханій Фанні, а наступні продавав туристам або пасажирам в електричці. Багатьом подобалось таке поєднання: старовинна східна каліграфія, виконана сучасним електричним паяльником…

Цікаво, як же склалась доля цієї пари? Чи одружились вони? В якій країні вирішили жити? Зараз вони і не разом, і не окремо. Віза в Максима закінчилась, а продовжувати її не було підстав, бо лікування він уже не потребував. Практика Лін Хва теж закінчилась, і вона повинна була повернутись до В’єтнаму, щоб відпрацювати кілька років за контрактом у тій клініці, яка платила за її навчання. Крім того, батьки дівчини були категорично проти, щоб вона виходила заміж. Максим переживав і допитувався: «Скажи чесно, вони не дозволяють через те, що я інвалід?» – «Ні, – відповіла Фанні, – я їм про це не розказувала. Навіть наші з тобою фото відсилала їм тільки ті, де ми сфотографовані до пояса. Вони не знають, що в тебе нема ніг, але я впевнена, що це не буде проблемою. Батьки проти тільки зараз, поки я ще не відпрацювала обов’язковий термін. Кажуть, що ми ще молоді, нам треба почекати і випробувати наші стосунки на міцність».

Максим поки що повернувся додому, продовжив плавати, а тепер тренує маленьких спортсменів з інвалідністю. Особливою гордістю тренера Максима Олександровича (так його називають вихованці) є хлопчик без руки, який встановлює рекорди у своїй віковій категорії з плавання на короткі дистанції. «Я зможу виховати майбутнього паралімпійського чемпіона!», – захоплено розповідає Макс своїй Фанні, з якою вони щовечора розмовляють через відеозв’язок. Будують плани на спільне майбутнє і щоліта зустрічаються хоча б на кілька днів на курорті в Таїланді.

«Навіть якщо у нас із нею не складеться сімейне життя, я все одно тепер знаю, що я нормальний і можу жити повноцінним життям, – розказує Максим своєму колишньому лікареві. – У цьому я переконався, коли мене покохала така красуня».

Юрій СЕГЕДА