«І на сторожі коло них поставлю Слово…»
(Роздуми довкола передплати)
Люди старшого покоління завжди з пошаною ставилися до Мудрості і Величі Слова.
«І першим було Слово», – зазначено в Святому письмі. «І на сторожі коло них поставлю Слово…» – пророче резюмував Тарас Шевченко. «Слова, а серце оживає…» (В.Сосюра)
«Лиш чарівні даруйте Слова,
Хай душа буде Слову відкрита,
Хай кружляє в’юнком голова
Дивним сяйвом від Слова зігріта» – пишуть сучасні лірики.
Здавалось би, є продовження, є розуміння в суспільстві живої, не номінальної вартості Слова, його животворного впливу на стан людського духу, на формування людини як особистості…
А тим часом друковане Слово (невідомо ким і задля чого) все активніше відсилається на горище історії.
Просять про поміч із запилених полиць книгозбірень колись перлини мудрості, колись найперші друзі людини.
І в одній шерензі, вже незалежно від класової приналежності, крокують Панасомирнівські Чіпки та Михайлокоцюбинські паничі Льоло. Крокують у забуття…
Прискореними темпами торується ця путь і періодичними виданнями. Так, шанована всім сільським людом одна з найтиражніших газет України – «Сільські вісті» повідомила про призупинення видання.
Зійшли з дистанції і чимало «районок» та інших популярних періодичних видань.
«А кому ці газети вже треба? – самовпевнено прицмокнула язиком до піднебіння новоспечена очільниця освітньої установи, – Все ж у телефоні є, тільки щолкай…»
«Пощолкаєш, – хотілося сказати, – як світло не будуть подавати за графіком і без графіка…»
Але сперечатися з такими людьми – справа невдячна, бо в основі їх поведінки – діагноз неповаги до всього, що давало справжню освіченість і непідкупну людськість.
Хай собі «щолкають», і Бог з ними…
А щоб врятувати передплату наступного півріччя, потрібно опиратися на досвід постійних передплатників, дієву співпрацю з листоношами, не байдужих до майбутньої долі газети представників влади.
Такої «динаміки» передплати, здається, не було ніколи, навіть у «фарцові» 90-ті, коли виплата заробітної плати постійно затримувалася, пенсії платилися нерегулярно і відсотками, але вже в листопаді одна із районних газет, яку довелося очолювати, набирала 80 відсотків майбутнього тиражу (близько 7 тисяч примірників).
А нині – передплатна кампанія йде до завершального етапу, а квитанцій про проведену передплату, як копійок у дірявому гаманці…
Спілкуюся із завідуючою Чернівецьким селищним відділенням «Укрпошти» – Наталією Віталіївною Сторожук, де нещодавно довелося побувати.
У ході розмови стає зрозумілим, що і сама завідуюча (вже майже з 30-літнім досвідом), і листоноші: Лідія Віталіївна Гавриш, Тетяна Василівна Поборончук, Людмила Станіславівна Адамчук (посада 4-ої листоноші залишається поки що вакантною) добросовісно ставляться до своїх обов’язків. Доставляють пенсіонерам товари найпершої необхідності, збільшили обсяги поштових відправлень, а от з передплатою без сприяння з боку владних структур (жоден чиновник не передплачує тепер обласної «Вінниччини») та без співпраці з редакційним колективом самим не справитися.
Факти – річ уперта. Якщо попередніми роками у селищі Чернівці передплачували 300 примірників «Вінниччини», то на наступне півріччя тільки 3. У цій патовій ситуації радує одне, що це постійні передплатники, котрі дружать з газетою роками – шановні Валентина Станіславівна Мількевич, сім’я П’ятковських (батько і син).
І такі люди є в кожній громаді – Леонід Семенович Чорній із с. Тростянець (Ямпільська громад) передплачує «Вінниччину» вже понад 40 років, брав участь в організації Днів передплатника, лікар Антон Павлович Лисак із с. Дзигівки (Ямпільська громада) передплачує і читає обласну газету вже пів століття.
Саме їх потрібно запрошувати на зустрічі з людьми в ході Днів передплатника, щоб вони розповідали з перших вуст, що знаходять для себе у «Вінниччині», чому обирають саме це видання, котре має свою понад столітню історію, своє місце в інформаційному просторі області і свого читача, який теж переживає нині трудні часи.
– У людей дуже впала купівельна спроможність, – бідкалися мої співрозмовниці у Чернівцях. – Чимало молоді виїхало на заробітки, у багатьох сім’ях хтось із родини на фронті, і вони щодень чекають тільки однієї інформації – з телефону, чи живий? І їх можна зрозуміти і підтримати добрим людським словом.
Та все-таки листоноші найкраще знають, у який двір ще можна зайти, де тобі не відмовлять, а зроблять крок назустріч.
«Бо чи дощі весняні, чи пороша, чи осінніх сутінків сичі – до людей крокує листоноша з ношею своєю на плечі», – писав свого часу наш земляк Валентин Войтенко.
(Часто без вихідних і за мінімальну зарплату, тому-то й посади вакантні).
Думається, що розроблені найближчим часом редакцією газети спільно з Вінницькою адміністрацією «Укрпошти» стимули матеріального заохочення для листонош посприяли б збільшенню тиражів і обласної, і місцевої преси.
А для налагодження дієвої співпраці з владою можна було б відновити громадські приймальні газет «Вінниччина» у кожній об’єднаній громаді (як колись було у кожному районі). Не такий це вже й архаїзм, а скоріше, жива ланка порозуміння на шляху «людина – влада» у наш нелегкий суперечливий час.
Навіть після Чернівецької невтішної статистики жевріє надія, що газета виживе, підніметься над дріб’язковим і несуттєвим, впевнено піде вперед, знаходячи нових читачів і шанувальників.
І далеко за північ світитимуться вікна друкарні, щоб завтра до читачів прийшов свіжий номер газети «Вінниччина», у назві якої не просто історія і географія нашого краю – між Дністром і Бугом, між війною і миром, а його сутність, його прийдешній день.
Раїса НІКОНОВА,
кореспондент журналу «Соціальний захист»
