І скажіть, що це не так

На світлині омела. Вона поселилася на липі і вбиває її.

Це – наочний посібник для пояснення намірів росії. Більше нічого не потрібно.

Омела. Я не знаю, як на це реагує липа. Може, каже, що не все так однозначно. Можливо, що спершу шкодує маленьку бруньку на своїй гілці. Ймовірно, навіть порівнює себе із жертовною очеретянкою, котра самовіддано вигодовує зозуленят.

А, може… Може, липа слухає омелу, яка переконує її, що вони з одного кореня – рослини-брати? І вважає, що так і має бути. І вірить їй.

І так рік за роком…

Омели стає все більше, вона кущиться, росте, буяє.

Часом омелу ламає вітер, побиває град, добрі люди вирізають.

Але вона – рослина вперта, загартована, кричить, що іще нарожає і може повторити…

І ось уже важко відрізнити: перед вами липа чи омела. Наче й дерево, наче десь там ще є листочки, але ні цвіту, ні меду.

«Ви знаєте, як липа шелестить?..» – запитував Олександр Олесь.

Так ось: із омелою в розквіті сил липа мовчить. Омела відібрала в неї шелест-мову. Омела відібрала в неї весняні соки, що пробуджують, літнє сонце, що додає цвіту. І маленьких дзижкучих бджілок, з липкими від нектару носиками й перемащеними в пилку крильцями…

І пташки не в’ють гнізда у кроні.

Липа помирає. Тихою, безмовною смертю прекрасного, відкритого й гостинного дерева. Дерева – брата омели… Безпечного, наївного, величного.

І такого жертовного у своїй довірі.

Омела помирає теж. Липа стає для неї домовиною.

Але є один нюанс. У той час, коли з липи виготовляють масу потрібних речей, із омели немає жодної користі ні при життті, ні після смерті.

Дзвінка ТОРОХТУШКО