18 років на надсекретному об’єкті

прослужив полковник у відставці, голова Вінницької ради ветеранів космодрому «Байконур», почесний працівник космічної галузі України, ветеран ракетних військ Василь Іванович Щігорєв

Подія планетарного масштабу

Як ви уже зрозуміли, мова йтиме про космодром «Байконур». Саме звідти 12 квітня 1961 року на космічному кораблі «Восток» космонавт Юрій Гагарін вперше у світі здійснив орбітальний обліт землі, який тривав 108 хвилин. Це була подія планетарного масштабу. Навіть зараз, коли космічні польоти стали повсякденною реальністю та буденною справою, згадка про подію 60-річної давнини досі звучить хвилююче. Що вже говорити про громадян колишнього СРСР. Тим більше, що від закінчення Другої світової війни минуло лише 16 років, і далеко не всі міста й села ще встигли відновити після руїн.

До речі, Україна промислово-економічно та науково-інтелектуально доклалась до розвитку ракетно-космічної програми як ніяка інша республіка колишнього Союзу. Насамперед йдеться про Дніпровський завод «Південмаш» і творців тогочасної ракетно-космічної техніки: академіків Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Володимира Челомея та Валентина Глушка – всі вони були вихідцями з України.

Варто зазначити, що популярність перших космонавтів була настільки високою, що вони ставали почесними громадянами міст. Для прикладу, у Вінниці до переліку почесних громадян серед інших внесені імена космонавтів Юрія Гагаріна та Георгія Берегового. Є там і прізвище льотчика Миколи Каманіна, котрий в космос хоч і не літав, зате брав участь у відборі та підготовці перших космонавтів…

«Це був полігон для випробовування бойової ракетної техніки»

Але повернімось до космодрому «Байконур», звідки стартувала радянська ракетно-космічна програма. Серед тисяч і тисяч фахівців, котрі там працювали, був і полковник Василь Іванович Щігорєв. Василь Іванович прибув туди молодим 24-річним лейтенантом у вересні 1961 року одразу по закінченні Львівського вищого військово-політичного училища. На «Байконурі» йому довелось прослужити майже два десятки років, так що по суті він став живим свідком всіх тогочасних подій.

– Полігон почали споруджувати ще 1955 року, – продовжує Василь Іванович. – Тоді якраз формувались ракетні війська – новий вид збройних сил. Потрібно було десь випробовувати бойову ракетну техніку стратегічного призначення. Тобто ракет, які могли б летіти на десять і більше тисяч кілометрів і нести ядерний заряд. Таку ракету створило конструкторське бюро під керівництвом Сергія Корольова. Перший навчальний пуск було здійснено з нашого полігону 1957 року. Ракету запустили в бік Камчатки. Якраз десь у межах 10 тисяч кілометрів. Потім пуски стали серійними. Але Сергій Корольов був настільки далекоглядним конструктором, що розумів: ракетну техніку можна застосовувати і в мирних цілях, зокрема, освоювати ближній космос – у межах 200 кілометрів від поверхні землі. А тут ще й виявилось, що ракети Корольова попри всі свої технічні характеристики не здатні повною мірою забезпечити безпеку держави. Справа в тому, що вони працювали на рідкому кисні, і для їхньої повної заправки потрібні десятки годин. Тому Союз перемкнувся на випробування нових ракет. За це взялись Володимир Челомей і Михайло Янгель. Зрештою, вони й створили таку ракету, яка могла залишати пускову установку шахтного типу лише за півтори хвилини, та ще й з таким характерним «підскоком», аби не руйнувати шахту. От її і взяли на озброєння новостворені ракетні війська, а Корольов повністю зайнявся космосом. Тим більше, що «його» ракета, яка працювала на рідкому кисні, хоч і потребувала значно довшої передстартової підготовки, однак була надійнішою.

«Військове містечко за колючим дротом»

– Мене часто запитують, які були перші враження після прибуття на космодром? Що найбільше запам’яталось? – каже Василь Іванович. – От уявіть собі безкрайні казахські степи. Спека страшна: влітку плюс сорок градусів вище нуля, а взимку – мінус сорок. Постійні вітри, пісок і пил. Море піску й пилу. Рослинність чахла, води практично нема. Із великих водойм одна річка Сир-Дар’я, де вода мала колір керосину. А тепер домалюйте в уяві  посеред цих неозорих степів величезну ділянку території, обгородженої колючим дротом. Все разом це називалось П’ятий науково-дослідний полігон Міністерства оборони СРСР з випробування космічної ракетної техніки. Поштова адреса: в/ч 11 284. Із зрозумілих причин цілком таємно і секретно. Нам навіть не дозволялось користуватись фотоапаратами, а листи рідним писали тільки за певним зразком. Об’єкт дуже розкиданий і займає величезну площу. Командно-пусковий центр, житлове містечко, де мешкали офіцери, котрих називали інженери-випробовувачі, стартові майданчики, де здійснювалась підготовка до запусків і пуски ракет, казарми для солдатів охорони, – все розташувалось за десятки кілометрів одне від одного. Транспортне сполучення здійснювалось залізницею – мотовозом. А оскільки цей мотовоз постійно перебував під відкритим небом на палючому сонці, то під кінець дня у ньому реально можна було спектись. Для нас, офіцерів, працювала їдальня, був один магазин із дуже нешироким асортиментом товарів – от і все. Так що після роботи навіть не було куди піти розважитись. Оце таким був «Байконур» на початку шістдесятих років. Це вже потім, коли через 18 років мене переводили на інше місце несення служби, тут було все: багатоквартирні будинки, магазини, кафе, ресторани, заклади культури і навіть школи й дитсадки, а загальне число мешканців перевалило за сто тисяч осіб. А тоді, у вересні 1961 року, все тільки починалось…

«Готовий на 50 відсотків»

– Перед моїм прибуттям на полігоні активно випробовувалась не лише бойова, а й космічна ракетна техніка, – зазначає Василь Іванович. – Уже полетіли в космос перші штучні супутники, собаки Лайка, Білка і Стрілка. Полетіли й щасливо повернулись спершу Юрій Гагарін, а потім мій земляк, також виходець із Алтаю, дублер Гагаріна, Герман Тітов. Буквально в нас на очах розпочалась нова ера в історії людства – освоєння космічного простору. Крім цього, своє слово сказала і політична складова – йшло змагання з американцями. СРСР за всяку ціну мав стати першим в освоєнні космосу. Саме тому відібрали два десятки льотчиків: Юрія Гагаріна, Германа Тітова, Андріана Ніколаєва, Валерія Биковського, Павла Поповича та інших і почали готувати їх до польоту. Часто запитують: чому для першого польоту відібрали Гагаріна, а не, скажімо, Поповича чи когось іншого? Це вибір самого Корольова. Саме він оцінював і відбирав кандидатів, і тут відігравало роль все. Навіть акуратність. Наведу один невеличкий приклад. Коли до нас на полігон привезли космічний корабель, то, зрозуміло, майбутніх космонавтів повезли до нього «знайомитись». Кожен міг туди зайти і подивитись, як він влаштований. Так серед усієї групи лише Юрій Гагарін перед тим, як пройти всередину, зняв взуття. І Корольов звернув на це увагу. І хтозна, можливо, це й відіграло головну роль, що саме кандидатуру Гагаріна відібрали на роль першого космонавта. Тому що всі хлопці мали стовідсоткове здоров’я, відповідну професійну підготовку та літали на сучасних військових реактивних літаках. Також запитують: чому політ відбувся саме 12 квітня? А тому, що американці, про котрих я вже згадував,  планували свій політ в космос на квітень. А наш запуск мав бути лише у червні. От Хрущов і дав відповідну команду: пришвидшити процес підготовки, аби випередити США. Йому кажуть, що гальмівна система готова лише наполовину, але він і слухати не хотів. Тому Сергій Корольов вирішив ризикнути. На щастя, все обійшлось: Гагарін полетів і щасливо приземлився. Щоправда, не в тому районі, де планувалось, оскільки гальмівна система увімкнулась пізніше на 10 хвилин. Тому приземлення відбулось не в Казахстані, а десь у Саратовській області. Але все це вже неважливо. Головне, що космонавтом №1 став громадянин СРСР.

«Це були особливі люди»

Так Василь Щігорєв характеризує космонавтів, переважну більшість з котрих він знав особисто.

– Ми ж приблизно всі були ровесниками. Я 1937 року народження. Гагарін – 1934-го, Титов – 1935-го. Я був лейтенантом, і вони теж були лейтенантами. Але Гагарін полетів у космос старшим лейтенантом, а повернувся вже майором. А через рік став полковником. Це були особливі люди. Їм всім після польотів одразу давали звання Героя Радянського Союзу. І правильно давали. Тому що під час польоту було стільки непередбачуваних ситуацій. Дай Бог, що вони хоч живими сідали. А, бувало, й гинули. Не повернулись же із космосу Пацаєв, Добровольский, Волков, Комаров… У американців теж гинули. Всяке бувало. Був же випадок, коли 24 жовтня 1960 року прямо на стартовому майданчику за півгодини до пуску вибухнула бойова ракета Р-16. Скільки тоді людей загинуло, а от її конструктор Михайло Янгель залишився живий. Він перед стартом відійшов покурити. (До речі, рівно через три роки 24 жовтня 1963 року на «Байконурі» вибухнула ракета МБР Р-9А конструктора Корольова, в результаті чого загинуло 8 людей. Оскільки вибух ракети в цей день став другим за три роки, то 24 жовтня вважають «чорним днем космонавтики»).

– А загалом Юрій Гагарін, як і всі космонавти, був дуже простим у спілкуванні й компанійським хлопцем, – зазначає співрозмовник. – Інша справа, що після польоту він став настільки популярний, що на полігоні з’являвся дуже рідко. Він то на Кубі, то в Японії, то в Англії, то ще десь. Так само й Герман Тітов. Ці два космонавти, котрі першими побували в космосі, космосом вже займались мало. Тітов закінчив академію генштабу й перейшов на командні посади. Отримав звання генерал-полковника. І Гагарін теж би мав таке звання, якби 1968 року не розбився під час випробувального польоту. Ми з усіма космонавтами часто зустрічались, коли доводилось разом вечеряти. Люди веселі, здорові, могли випити, закусити, анекдот розповісти, любили співати пісні. Гагарін, Тітов, Леонов, а особливо Попович. Пізніше він мені вручав орден Червоної зірки. Мені та ще 18 особам за успішну участь в програмі «Союз-Аполлон». Але, щоб ви розуміли, космонавтів у Союзі було мало. Ну десь, може, кілька десятків і все. А таких, як я, політпрацівників, десятки тисяч, якщо не більше. Так що ми з ними були трохи, як то кажуть, не одного поля ягоди. Звісно, при зустрічі вони не поводили себе зверхньо чи зарозуміло, але особливою дружбою з ними я не можу похвалитись. Самі розумієте, не той рівень, але що вдієш – служба є служба…

«Був екскурсоводом для американців»

А це вже Василь Іванович розповідає про 1975 рік, коли Радянський Союз і Штати спільно втілювали космічну програму «Союз» – «Аполлон». Тоді в космос полетіло два кораблі «Союз» (командир Олексій Леонов) та «Аполлон» (командир Томас Стаффорд). Пізніше американці цілою делегацією приїжджали на «Байконур», а Василь Іванович, котрий відповідав за ідеологічну роботу та зв’язки із пресою та громадськістю, був у них гідом.

– Водив їх космодромом, розповідав, хто тут живе, чим ми займаємось. Хоча, по правді кажучи, у нас до 1975 року нічого цікавого не було. Навіть артисти не приїжджали через секретність. От після «американців» почали їздити. Пригадую, як КДБ боялось, аби під час екскурсії наші штатівські гості не встругнули якоїсь провокації. Але куди там! Це були дуже шановані поважні люди. У мене досі зберігаються два прапорці: радянський та американський, які залишились після проведеної спільної пресконференції. Пам’ятаю, як за казахськими традиціями готувались до їхнього приїзду. Спеціально для них встановили юрту. Приготували бешбармак – це таке бараняче м’ясо зі спеціями, яке їдять одними руками. Влаштували кінні перегони…

«Найкраще місто – Вінниця»

1979 року Василя Щігорєва перевели до Вінниці продовжувати службу у 43 ракетній армії, куди він і переїхав разом із дружиною та двома дітьми. У наших краях він прослужив до 1987 року, вийшов у відставку і так і залишився на Поділлі разом із родиною.

– Вінниця – це найкраще місто на землі, – констатує Василь Іванович. – Щоб це зрозуміти, потрібно 18 років прожити в пустелі, де ніхто не знає, що таке трава, а з рослинності тільки саксаул, карагач і верблюжа колючка. Коли син Олег, котрий родився на «Байконурі» 1964 року, вперше побачив траву, то боявся на неї ступити. А тут, у Вінниці, чудовий клімат, привітні й щирі люди, які хочеш фрукти й овочі. Чого ще потрібно військовому пенсіонеру? До речі, ми на «Байконурі» жили на вулиці Янгеля і тут теж живемо на вулиці Янгеля. Та й взагалі наших, колишніх ракетників 43 армії, у місті дуже багато, та й ветеранів космодрому «Байконур» теж вистачає. Зокрема, хочу назвати Володимира Мельникова, Олександра Білоусова, Миколу Лисова, Васила Турлюка, Івана Легуна, Елеонору Семко, Віталія Осіпова, Валентина Ємельянова та інших. Ми всі об’єднались у спілку і їздимо тепер Вінниччиною навчальними закладами, розповідаємо про розвиток космонавтики і наші молоді роки.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: 1974 рік. Космодром «Байконур». Василь Щігорєв (ліворуч) разом із другом Володимиром Комаром