Визволяв Україну – свою другу Батьківщину

Гніванчани старшого віку добре знають шанованого у нашому місті чоловіка – Олександра Прокоповича Дорохова, ветерана війни, який кількадесят років працював на місцевому цукровому заводі. Звісно, з плином часу майже не лишилося в живих тих, з ким воював на фронті, а більшість колишніх колег по заводу вже давно на пенсії. За вдачею Олександр Прокопович – скромний та стриманий, тому хочеться розповісти на широкий загал про його героїчне минуле та трудову доблесть, щоб чимбільше подолян дізнались цікаві факти його незвичного життєвого шляху. Страшними дорогами війни, відчаю та надії доля привела хлопця з російської глибинки на нашу подільську землю, яка стала для нього рідною. 

Олександр Дорохов народився далекого 1924 року у Воронезькій області. Закінчивши сім класів, вступив до школи механізаторів, потім працював у колгоспі. Але мирні плани юнака перекреслила Друга світова війна. Коли Дорохову виповнилося 18 років, він пішов на фронт. У місті Ніжин пройшов курси сержанта, став командиром  батареї. Всі кола пекла страшної війни він пройшов пліч-о-пліч  з бойовими побратимами, не ховаючись за чиїмись спинами. Батарея Дорохова мітко влучала у фашистські танки – його командирські здібності помітили і відправили на курси офіцерів. Отримавши звання лейтенанта, юний Олександр  став командиром взводу батарей. Своїми гарматами громив фашистів під Курськом і Сталінградом, у самому епіцентрі найстрашніших боїв. Траплялося таке, що гармати нагрівались, як пічка, але ворогам пощади не було, земля під ними горіла! Визвольні бої привели його до України – випалена і зруйнована, зранена була тоді наша земля. Олександр Дорохов вступив до першого Українського фронту. Фашисти відступали, як недобиті звірі, грабували та вбивали мирне населення. Наші війська поспішали всіма силами  вигнати загарбників з України. Скрізь їх зустрічали із хлібом та сіллю.

Далі було героїчне визволення Чехословаччини – у цих боях Дорохов отримав важке поранення. До речі, цей злощасний осколок  і досі залишився у його голові – таке відчутне на дотик відлуння війни. Але після важкого поранення Олександр не демобілізувався, а одразу після лікування повернувся на фронт, наближати Перемогу. Війну закінчив  у Берліні у 1945 році. Після війни  продовжив служити,  був призначений комендантом в одному з міст Німеччини.

А  далі… А далі доля змилостивилась над юнаком, який пройшов горнило війни і дивом вижив. Він зустрів кохання всього свого життя! Цей епізод  його біографії швидше нагадує уривок з кінофільму. Перебуваючи у відрядженні у Відні, Олександр почув слов’янську мову. Вмить стрепенувшись, почав згадувати, де чув таке милозвучне наріччя. Ніжною, ласкавою мовою біля нього заговорила прекрасна дівчина. Її врода була не менш чарівна, ніж мова, якою та розмовляла. Запитав у дівчини, звідки вона, а та відповіла, що з України. І молоді люди обійнялися, як рідні, і більше не розлучались! Це було кохання з першого погляду. Марія (так звали чарівну юнку) була родом з Вінницького району, а у Відні опинилась, бо німці пригнали її з рідних країв разом з іншими остарбайтерами. Чи гадала вона, що у далекому Відні зустріне свого майбутнього чоловіка? Навряд… Тим не менше, довірившись щирому почуттю, натхненні перемогою та омріяним мирним життям, незабаром молоді побралися. Олександра направили служити спочатку до Москви, а згодом запропонували будувати військову кар’єру аж на Камчатці. Але так довго бути на чужині не захотіла Марія і запропонувала повернутися до України. Так в Олександра Дорохова не склалося видатної кар’єри військовослужбовця (а йому пророчили велике офіцерське майбутнє!), проте він знайшов другу Батьківщину на Поділлі, де в мирі і в радості провів найкращі роки свого життя. Спочатку молоді жили в рідному селі Марії (с.Рівець), згодом перебралися до Гнівані – влаштувались працювати на місцевому цукрозаводі. На цьому підприємстві Олександр Прокопович пропрацював слюсарем аж до самої пенсії – за багаторічну бездоганну працю його нагороджено званням «Ветеран праці».  В любові  і турботі подружжя Дорохових виховало доньку Інну, їхня сім’я завжди була прикладом злагоди, порядності, добросусідства та працелюбства. Нині, коли смерть  розлучила любляче подружжя,  Олександр Прокопович не зазирає в очі самотності –донька Інна оточила його турботою та піклуванням. Радіє Олександр Прокопович успіхам улюбленого онука. У свої поважні роки (замисліться, майже 97!)  ветеран вже не так часто спілкується з оточуючими, все більше перебирає спогади та доленосні події, учасником яких був, звільняючи людство від фашизму. За період війни Олександр Дорохов був нагороджений  двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, має 11 бойових медалей. Шануймо подвиг героїв, що живуть поруч! 

Олександр Дідур,

заступник голови Спілки інвалідів ВВВ та Збройних сил України Вінницької області

Гнівань