Для мене він герой…»

– Починаючи з 14 жовтня 2014 року, в країні щорічно відзначається День захисника України. Але не всі, мабуть, знають, що це свято набуло змін, – вважає 34-річна вдова померлого захисника України, Надія Сівоха. – Адже в школі моїх синів досі вітають зі «святом хлопчиків». Сміється. А очі при цьому сумні-сумні…

Ми познайомилися випадково. На марші до Дня Незалежності в Києві. Молода, амбітна, худорлява дівчина марширувала поруч статних чоловіків у камуфляжі. Поряд йшли її два синочки у вишиванках. Закортіло познайомитися з її історією боротьби за Україну

– О, це не цікаво, повірте, – одразу запротестувала жінка. – Я всього лише вдова.

Але ця фраза ще більше зачепила мене. «Як живеться вдовам захисників, з чим стикаються вони після смертельної розлуки з годувальником родини, як їх сприймає суспільство?»  – одразу спало мені на думку.  Але спочатку розпитую про чоловіка.

  • Ми сім років прожили з Віктором. У січні 2009-го розписалися, а в квітні 2016-го його не стало… Я була ще в декреті з другим синочком. Вітя рвався на передову, ходив до військкомату, отримав повістку – і одразу туди. Казав, Надю, я там потрібен зараз! Був один раз у відпустці, награвся з хлопчиками і назад… У дверях попрощалися, наказав на балкон не виходити й у слід не дивитися, щоб душу не ятрити. Запам’яталося чуття якоїсь безповоротності. Жахливо. Нікому не зичу те відчути. З цим жила від дзвінка до дзвінка, аби чути голос коханого. У лютому чоловік поскаржився на страшенний головний біль. Пігулки не допомагали.  Просила його звернутися до лікаря, а він все твердив «тут нема кому бути». На посту стояв і втратив свідомість. Медик Гриша завіз його одразу в госпіталь в Курахові, звідти переправили на Дніпро, згодом завезли в Одесу. Там пролежав у комі кілька днів і помер. Розтин показав запалення легенів і менінгіт. Мене пустили до нього, але тіло довгий час не віддавали для поховання. Своя процедура… Потім похорон. Хлопці-побратими допомогли коштами і в організації цього процесу, бо мені було тоді дуже важко. Все, мов у тумані. Форму привезли, перевдягнули Вітю… Пам’ятаю мітинг, безкінечні слова подяки. А ще вразило «палаюче село»: коли перевозили тіло додому, то їхали через Соколово. Воно наче горіло. Дорога від початку й до кінця – вся в лампадках. І коридор із людей. Хто на колінах, хто стоячи, кидають квіти і дякують за мого Вітю, що захищав їх… Я розплакалася. Але на серці стало якось затишніше. Підтримка – вона надважлива, повірте! Дітей (2 і 6 років) залишила на маму. Як приїхала з похорону, сіла на диван і думаю: «Ну все, Надю. Тепер все сама!». Поцілувала сплячих синів, і відтоді почалося моє нове життя. Нова історія.

Опускати руки не сміє жодна мати! Мені пощастило, що нашу родину підтримали хлопці-побратими. 16 травня на загальних зборах обрали секретарем ГО «Спілки учасників АТО м. Хмільника та Хмільницького району». У своїй роботі я стикалася з безліччю некомпетентностей на місцях по виплатах і пільгах. Тому вирішила отримати юридичну освіту. Відтоді я ніби продовжую справу свого чоловіка – захищаю по-своєму захисників тут, в тилу.

Тема пільг окрема в нашій розмові. Цікавлюся.

– Є одноразові види допомоги, але інші пільги … ними часто-густо важко скористатися, – продовжує моя співрозмовниця. – Мені надали статус члена сім’ї загиблого/померлого учасника АТО. Тому отримувала одноразові види допомоги від держави, від області та міста. Оформила пенсію по втраті годувальника. Але статус відвоювала! Як мені казали – мій чоловік загинув не від кулі, не в бою, а помер від запалення. І юридично на той момент держслужбовці були праві. Адже в законі було прописано так: «…хто помер внаслідок травми, каліцтва, контузії» і не вистачало  лише двох слів – «від хвороби».

– Я писала народним депутатам Верховної Ради України про необхідну правку, – продовжує співрозмовниця. –  Просто додати: «внаслідок захворювання під час перебування на службі в зоні ООС/АТО» і все! Звернення не проігнорували і внесли зміни у ст.10 п.1 абзац 8. Ця перемога є полегшенням й для інших українців, не лише для мене. Хоча й опісля довелося повоювати на місцях (сміється), але добилася. І така правка надала право мені звернутися до держави по допомогу у придбанні житла. Досі ми з дітьми жили із свекрухою в одній кімнатці. Я  подавала на поліпшення житлових умов разом із кількома десятками інших родин. А добилися лише я і ще одна родина. Але ж по Україні нас таких багато…

«Яка сильна жінка», – подумалося тоді, і ми обмінялися номерами телефону. Напередодні 14 жовтня дзвоню. Питаю чи є відчуття свята?

– Знаєте, моє відчуття свята було на День Незалежності. Ми колоною йшли по столиці, марш тисяч! А люди, прості пересічні люди – підходять і дякують… Дивуюся. Бо здавалося, суспільство зачерствіло. Всім набридла війна, пільги в горлянці у декого сидять. А я дивилася на тих людей крізь сльози і відчувала, що все недаремно. Є ті, хто усвідомлюють ціну нашим захисникам. І річ не в квітах. Вони просто підходять, щоб висловитися в людському «дякую». А скоро… свято захисників і захисниць. Хоча його перевернули, бо вітають хлопчиків у школі… Жінки купують подарунки  своїм чоловікам, які й не воювали, а відлежуються досі на диванах. А тому – не їхнє то свято. І це треба усвідомити. Давно помітила, що наше суспільство поділене на тих, «хто там воював», і тих, хто «туди не посилав». І мене гнітить це. Як і вислови «…а твій же не в бою загинув». Так, але він став на захист нашої країни, жив під кулями, спав на замерзлій землі і простиг. Пост не покинув, доки не впав без свідомості. Не ховався, виконав свій обов’язок перед державою, перед родиною, перед людьми… Для мене він герой. І всі хлопці які там! А суспільство має переоцінити ще багато чого. І всіх дотичних до свята я вітаю щиро! 

Спілкувалася Лілія ШЕВЧУК

м. Вінниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені