«Їх спалили живими…»

Трагедія сталась навесні 1944 року, коли в селі Богданівка Тульчинського району по-звірячому були закатовані ні в чому не винні мирні жителі.

Замордованих односельців поховали після звільнення села на місцевому кладовищі. А люди з покоління в покоління переказують одні одним про цю страшну трагедію. А починаючи з 1995 року, щорічно збираються у сільській церкві, щоб пом’янути всіх поіменно й засвідчити свою скорботу.

Згадаймо і ми їх. Це Петро Безп’ятчук, Федір Безп’ятчук, Йосип Безп’ятчук, Антон Чуба, Михайло Чуба, Петро Чуба, Андрій Пукай, Пилип Лехман та Павло Підгородинський. Серед тих, що найбільше зазнали лиха під час відступу фашистів навесні 1944 року, вулиця Партизанська або ж куток Чубівка.

Тоді фашисти відступали з Умані на Ладижин. Одна з колон якраз проїжджала через Богданівку. Небагато місцевих мешканців знали, що в них у селі були люди, які іменували себе «партизанами». Вони ховались за селом у коноплях та очеретах, а ночами ходили по людях, випрошуючи самогонку та закуску. І от того фатального дня забажалось «народним месникам» трохи повоювати. А оскільки мали зброю, то й обстріляли відступаючу колону гітлерівців. Двох убили, ще кількох поранили. Постріляли й поховались, а озвірілі фашисти вирішили помститись селу.

…Сім років було Марті Пукай, але вона добре пам’ятає, як тоді розлючені фашисти бігали по хатах. Виганяли всіх чоловіків на вулицю. Одинадцятьох розстріляли зразу, а інших загнали у дерев’яну клуню, підперли двері, облили бензином і підпалили.

Був серед них і один юнак. Як батько не просив випустити його, але фашисти були невблаганні. Батько Марти Пукай виявився знизу, тому не дуже обвуглився. Його тіло принесли додому. Викопали могилку й поховали. Серед розстріляних був і Павло Пукай. Німці його допитували, але він не сказав ні слова, бо був глухонімим. Його катували, викручували руки. І хтозна, якби наші війська не наступали з Гайсина, фашисти могли б спалити і все село.

Кажуть, що в післявоєнний час ці «сільські партизани», з вини яких сталася трагедія, домоглись  визнання в Києві, і їм навіть видали відповідні посвідчення, якими вони скрізь хизувалися.

– Родичі знищених людей ініціювали спорудження обеліску, – сказав у розмові зі мною голова Тульчинської районної ради Василь Васильович Неборецький. – Його було встановлено на сільському кладовищі. За ним доглядають активісти Богданівської сільської громади та місцеві учні. Односельці пам’ятають про своїх закатованих земляків і завжди носять туди  букети живих квітів.

Володимир БРЕНДУЛЯК

Тульчинський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені