«Підкоряюсь тільки закону»

«Приборкати» цього вже немолодого чоловіка не вдалося ще нікому. Колись батьки наполегливо радили йому, золотому медалісту, педінститут. Але він пішов наперекір і вступив до омріяного юридичного інституту. Пізніше намагалися придушити дух свободи й власної гідності в армії. Теж безрезультатно. «Підкоряюся лише закону та своїм обов’язкам як син, чоловік та батько», – каже суддя-«цивіліст» Вінницького апеляційного суду Олександр Ковальчук.

–  Чомусь у дитинстві хотілось бути офіцером, – каже Олександр Васильович. – Нас же тоді виховували у військово-патріотичному дусі. Коли ставав старшим, почав дуже гостро реагувати на будь-яку несправедливість. Мене просто коробило від цього. Думав: мабуть, боротимуся зі злочинністю. Але пов’язати долю із міліцією не схотів. Так що вступив до Харківського юридичного інституту і став першим правником у роду.

– Як вас виховували батьки?

– Доволі суворо. Привчали до праці, самостійності, самодисципліни, порядку. У старших класах я в основному доглядав за хворою бабусею, яка жила окремо. Потрібно було їй допомагати. Вона померла, коли я був студентом. До речі, мама й тато з Кожухова тодішнього Літинського району ніколи не приїжджали до мене ні в гуртожиток, ні в інститут.

– Ви стали суддею у 27 років. Починали зі Староміського райсуду Вінниці. У 32 –  працювали суддею апеляційної інстанції. Упродовж трьох років очолювали Замостянський районний суд.  Чи змінила вас робота?

– Так. Раніше був більш запальним і нестримним. Зараз  контролюю свої емоції більше. Хоча коли на судовому засіданні обманюють, несправедливо ставляться, хочеться прочитати людям «мораль», але робити цього не можна. Судді мають бути беземоційними арбітрами.

– Із чого починається робочий день?

– Прокидаюся зазвичай о п’ятій. До шостої можу щось почитати. Роблю зарядку хвилин 40-60, або працюю в саду. Вже більше місяця ходжу упродовж години у пришвидшеному темпі. Усе це та обмеження у їжі, особливо у солодощах, які я люблю, допомогли мені схуднути на 19 кілограмів. Років 10 тому важив 106. Це була моя максимальна вага.

– Чи існує в родині розподіл обов’язків?

– Так. На мені – чоловіча робота: поремонтувати, прибити, прикрутити, скопати, підрізати дерева, допомогти дружині носити сумки на ринку і з ринку. Що скільки коштує, я не знаю. На дружині (вона, до речі – суддя-«криміналістка» Вінницького міського суду) – кухня, прибирання, прання. Я речі лишень вивішую сушити. Сам прасую собі сорочки та брюки.

– Ваша гордість?

– Сім’я, родина.  

– Найсильніша риса?

– Організованість.

– Захоплення?

–  Мисливство і книги. У дитинстві збирав марки.

–  Найважливіші зміни, які відбулися за останні три роки?

–  Став дідусем. Почав самотужки удосконалювати свої знання з англійської. Зараз дивлюся фільми цією мовою. Перечитав дуже багато книг сучасних українських письменників. Мені близький по духу автор із Закарпаття Мирослав Дочинець.

– Найбільше розчарування в житті?

– У людях, яким вірив і в яких вірив.

– Найбільше відкриття?

– Моя дружина. Вона – значна частина мого Всесвіту і краща моя половина.

– Ви вірите в долю?

– Певною мірою. Не все залежить від наших старань, умінь та від оточення. Але покладатися тільки на долю не можна. Потрібно старатися, вчитися все життя, добросовісно працювати. Кожна людина – коваль свого щастя.

Спілкувалася Надія ЧОРНА

Фото: Дана ДУБОВА