Сімейна справа Володимира Підгурського

Цього чоловіка у селі Гонорівка знають всі. Та що там Гонорівка. Навіть у цілій Піщанській громаді його ім’я відоме багатьом. У першу чергу, Володимира Підгурського знають як власника невеличкої тваринницької ферми, де утримує 10 високодойних корів, 5 телиць, 15 вгодованих бичків та одиного бика-запліднювача. Вся худоба сита, охайна, доглянута…

– Народився і виріс у простій селянській сім’ї в селі Гонорівка, – розповідає господар про себе. – Після закінчення школи вступив у Барський автодорожний технікум. Тільки отримав диплом, призвали служити в армію. А коли повернувся  додому, то став працювати майстром шляхового будівництва в Піщанському міжколгоспшляхбуді. 15 років працював на цій роботі. Та вийшло так, що з розпадом Союзу я разом із дружиною Зоєю залишились без роботи. Місцеве господарство в Гонорівці теж тоді почало занепадати. Тож як жити, не раз запитували ми одне одного дома. Я не впадав у відчай. Придбав автомашину ГАЗ – 52, трактор ЮМЗ-6 з причепом, плугами, сівалкою, культиватором, косаркою та граблями. Сільрада нам виділила із земель запасу 4 гектари землі під посів зернових культур. Ще 3 гектари взяли в оренду під пасовище.

І почали Підгурські  хазяйнувати. Виорали давно вистояну, зарослу бур’янами і пирієм землю, засіяли озимим ячменем. А навесні господар підживив свій ячмінь азотними добривами. Не міг нарадуватися Володимир Підгурський тим полем за селом. А коли в жнива зібрав урожай, то стільки мав зерна, що засипати не було куди – 18 тонн. Швидко з сусідами зробили примітивний шалаш і засипали збіжжя туди. А ячмінну солому склав у скирту, накривши зверху від дощів.

Маючи таку кількість зерна, вирішив завести худобу. Та не просто яку-небудь, а закупив кілька племінних нетелів від високодойних корів. Отак рік за роком, і в його господарстві за селом з’явилася невеличка мініферма на 10 корів, від яких щодня надоюють понад 300 літрів молока. Для його охолодження мають холодильні камери.

– А на який молокозавод здаєте молоко? Напевне, до вас автомашина сама приїжджає за продукцією?

– Через те, що молокозаводи поставили ціну 7 грн за літр молока, то ми відмовилися продавати їм. Тому моя дружина Зоя сама реалізовує молочну продукцію на Одеському привозі, куди їздить двічі на тиждень. Для нас це вигідно. Тамтешні люди знають її і охоче купують не тільки молоко, а й сир, сметану, масло, бринзу.

– А що нам ще залишається робити? – розмірковує Володимир Підгурський. – За нинішньої вартості на пальне та зерно ціна на молоко повинна бути не менше 10 грн. І це влітку. А взимку – ще дорожче. Натомість власники молокозаводів дурять селян, як хочуть. Та й держава тільки одні обіцянки дає. Посудіть самі. Згідно з державною програмою з підтримки й розвитку села обіцяно було по 2 тисячі гривень дотації на кожну корову. Дотації за літр зданого молока та за кожен центнер зданого м’яса ВРХ. 2012 року ми здали на Тростянецький м’ясокомбінат бички, а дотації в сумі 80 тисяч гривень за реалізовану продукцію досі так і не отримали. Прочитали кілька років тому з дружиною в обласній газеті «Вінниччина» про те, що, хто має більше трьох корів, то може придбати на Брацлавському заводі доїльну установку за 6800 гривень. Натомість держава поверне 5 тисяч гривень. Потрібно лише здати документи на придбання установки в тодішнє районне управління агропромислового розвитку. Звернулися ми в це управління, але чіткої відповіді від чиновника так і не одержали.

– І все-таки, як вам вдається ефективно порядкувати біля такої кількості корів і телят?

– Ви знаєте, це для когось страшно. А для мене все увійшло в повсякденний ритм роботи. Встаю о третій годині, включаю світло і починаю господарювати, чистити і закидати в ясла зелену траву. А вже о 4.30 ранку дружина приступає до доїння корів.

– Скільки їй часу потрібно, щоб видоїти таку кількість корів?

– Півтори години. Бо ж доїть вона новим шведським доїльним апаратом. Він хоч  не з дешевих, але вигідний і зручний. Також маємо 5 молодих теличок, серед яких є і тільні. Їх ми продаємо людям. Знаючи, що в нас кожна корова дає по 25-30 літрів молока, то всі бажаючі охоче купують саме таких теличок для себе, щоб мати пізніше хорошу корову. Приїжджають люди не тільки з навколишніх районів, а й навіть сусіднього Кодимського району Одеської області.

– Корми вже заготовили на зиму для худоби?

– Із першого й другого укосів заготовили майже 25 тонн сіна. І ще думаємо припасти 10 тонн. Крім цього, маємо скирту ячмінної соломи десь на 15 тонн. Восени закладемо до 6 тисяч снопів кукурудзиння, привезу 100 тонн жому. І весь час даємо коровам пійло з дерті і макухи. Зерна маємо достатньо, а от 12 тонн макухи доведеться купити Маю на своїй фермі невеличкий електромлин, електросічкарню, газозварювальний апарат. От дехто каже, що тепер дуже  важко жити в Україні. А я іншої думки: за свої роки маю великий досвід господарювання біля худоби, землі. Тому хочу сказати, що не треба лінуватися і опускати руки перед труднощами. Повірте, я не маю вільної хвилини, щоб коли-небудь подивитися телепередачу. Ніколи вдень не ляжу поспати, як дехто каже, – відпочити. Весь час в роботі. Кожна хвилина – на вагу золота.

Тому я порадив би всім, хто став на шлях безробіття, не розчаровуватися. А сміливо  братися за будь-яку роботу – і зиск буде.

Володимир БРЕНДУЛЯК

Студенянська громада

Вінницька область

На фото: Сім’я Підгурських: Володимир, Зоя та син Юрій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені