Шукав кращої долі на чужині…

У Польщі трагічно загинув заробітчанин Василь Єрмоченко

На одну могилу збільшився цвинтар у селі Кугаївці на Хмельниччині і на одну дитину стало менше в багатодітній сім’ї Ігоря Єрмоченка та Лариси Тринько. До свого 25-ліття юнак не дожив трохи більше двох місяців. Казав чекати його на новорічні свята, а натомість повернувся до рідних… у труні.

Він марив журналістикою, але жодного дня так і не працював за здобутою п’ять років тому в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського спеціальністю журналіста. Просився на роботу в Чемеровецьку райгазету «Нове життя», та місця для нього там не знайшлося. Колеги порадили «перебитися» до кращих часів, поки не з’явиться вакансія…

Василь із дитинства навчений бути самостійним – він з шостого по дев’ятий клас навчався в Кам’янець-Подільському ліцеї-інтернаті, у міському будинку дитячої творчості займався в гуртку юних журналістів, мав друковані в районній газеті матеріали, у тринадцять років написав перше оповідання “Ми діти козацького року”, сам поїхав у сусідню область і вступив до педагогічного коледжу.

– Ми дуже раділи за нього, бо в нашому роду ще ніколи не було журналістів, – розповідає, плачучи, мама Василя Лариса Вікторівна. – Йому б жити та жити, радувати нас внуками, а так – за одну мить все обірвалося, все скінчилося… Якби ж я знала своє горе, то нізащо не відпустила б синочка в те заробітчанське рабство… Не знайшлося для нього роботи в рідній стороні, не потрібний він став Україні. Як зла мачуха випхала вона мою дитину на чужину… І це після того, як він три роки відслужив за контрактом у нашій армії, брав участь у бойових діях на Сході, коли ж звільнився, то ще довго ходив з протягнутою рукою до центру зайнятості. Мріяв про вищу освіту, та грошей на навчання не було…

А тут якраз підвернувся друг – сусід Влад Семчишин, з яким у травні цього року вони поїхали за кордон шукати кращої долі. Син влаштувався на машинобудівний завод у місті Вельон. Телефонував до мене по два рази на день. Казав, що знайшов багато друзів серед поляків, але дуже сумує за домом, за рідними. Його тягнуло в село, тепер він в Кугаївцях назавжди…

Про обставини нещасного випадку з Василем Єрмоченком практично не відомо нічого. У фейсбуці «Книга пам’яті загибелі українців за кордоном» було виставлено коротеньке повідомлення, що 10 жовтня 2021 року на Василя впала арматура. Внаслідок травми він був госпіталізований до лікарні, де через два дні помер.

 З болем і гіркотою сприйняли звістку про цю трагедію і в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі. Куратор групи, в якій навчався Василь Єрмоченко, Тетяна Лебединська згадує: «Ми пам’ятаємо його як щирого і доброзичливого товариша, добросовісного, цілеспрямованого і відповідального студента, який дуже тягнувся до знань і бачив себе вже журналістом…».

Невимовно страшно проводжати батькам дітей в останню путь. Лариса Вікторівна вже гартована моральними випробуваннями, коли в зоні бойових дій на Сході України служили її сини Петро, Василь, Андрій та чоловік Ігор.  Вона вимолила у Бога їм повернення додому, але доля-зрадниця виявилася сильнішою і забрала у неї сина. Жінка каже, що ніякі гроші з чужини не варті її страждань: «Краще б дитина моя була живою і безробітною в Україні, аніж поплатилася життям там, за горбком…».

Віктор ЗЕЛЕНЮК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені