«А сорочка мамина серцю мила…»
Обличчя Лідії Крисентіївни Грабарівської світиться радістю. У її руках вишита сорочка, яку гаптували мамині руки.
– Моя мама Марія Митрофанівна Сімашкевич жила тут же, в Трибусівці, – каже співрозмовниця. – Працювала в колгоспній ланці на буряках. Кілька років вона збирала візерунки й переносила їх на полотно. Знаю напевно, що такої гарної сорочки не купиш за жодні гроші в різних модних магазинах. Вона єдина і неповторна. Моя вишиванка з червоним маком символізує добробут і молодість. Я одягаю її на національні свята та в урочисті моменти життя. У ній – мамина любов і тепло її рук. І справді, вона – моє натхнення, віра.
Дійсно, вишиванка погляд проймає своїми барвами. Лідія Крисентіївна стверджує, що сорочки, ближчої до її серця, шукати дарма.
Споконвіку українські жінки шанували вишиту сорочку, бо вірили, що вона захищає людину від усього злого. Сорочка, яка прилягає до тіла – провідник магічної сили.
– Жіноча сорочка належить до найдавнішого одягу наших предків, – розповідає моя співрозмовниця, вчителька Трибусівської школи, відмінник народної освіти України, багаторічна активна учасниця художньої самодіяльності Лідія Крисентіївна Грабарівська. – Кожен регіон України має свою вишиванку, на якій відображено притаманні йому символи та цінності. На сорочці вишивають геометричні фігури, квіти, рослини, птахів та багато іншого. Прикрашали сорочку магічними знаками сонця, землі, води. Вважалося, що ці символи відводять від людини хвороби і нещастя. І сама тканина сорочки, і вишивка, і колір ниток мали чарівну силу. Для вишивки найчастіше використовують нитки червоного, чорного, синього, зеленого та золотого кольорів. Матеріалом для українських сорочок було і є біле лляне чи конопляне полотно ручної роботи.
– Жінка має підкреслювати жіночність, обираючи сукні, вишиванки, доповнюючи їх зразками намиста, – продовжує пані Лідія. – Вишивати одяг бралися тільки жінки, адже саме вони дарували виробу потужну позитивну енергетику, а вишиванка символізувала добро, вірність та любов. Це ремесло матері передавали своїм донькам, бабусі – онукам.
– Учителюю вже 45 років, – зазначає вона. – Дуже радію, що мої колишні учні стали порядними людьми, як-от: Валерій Попов – нині начальник Ямпільського водоканалу, Наталія Станкевич – вчителька, Олена Ацеховська – директор Піщанської школи-інтернату, Валерій Амбрусевич – лікар Крижопільської лікарні, Олег Чорнюк – стоматолог Піщанської лікарні.
Лідія Крисентіївна – розумна, завжди усміхнена, щира, справедлива, людина з добрим серцем. Вона ніколи не відмовляла учням у допомозі, підтримувала. А головне – вірила в них та в їхні сили.
А ще Лідія Грабарівська – мати двох дітей, сина і дочки, котрих разом із чоловіком Віктором виховали порядними людьми.
Крім цього, земляки впродовж трьох десятиліть обирають її депутатом сільської ради, де вона захищає їхні інтереси.
Всім би так працювати, як Лідія Крисентіївна! Може б, тоді у світі стало більше світла й радості.
Володимир БРЕНДУЛЯК
Студенянська громада
Тульчинський район
