Віра в ЗСУ- моя релігія

Не так давно наша газета проводила опитування мешканців міста та області на тему «Раптом завтра війна…». Предметно зауважити, що жоден тоді не сподівався на такий сумний перебіг подій. Всі в один голос стверджували, що це лише нагнітання ситуації, інформаційна війна та психологічний тиск на українців, який, між іншим, чиниться вже 8 років. «Затуркати», максимально залякати та нав’язати свою точку зору, але щоб війною з градами… не міг повірити ніхто. Але маємо те, що маємо…

Що роблять, що думають, де нині перебувають та як захищають свою Батьківщину вінничани, читайте нижче.

Ірина Жук (бухгалтер у великій мережі аптек):

– У перший же день війни мої телефони «обривали» знайомі з проханням залишити для них в аптеках необхідні ліки про запас. Черги були величезні, весь товар розгребли за лічені години. Обезболюючі, протизапальні, від застуди і різноманітні вітаміни – користувалися найбільшим попитом. Всі планували спонтанний від’їзд і намагалися убезпечити себе усім необхідним.

Ввечері того ж дня черг до аптек уже не було, як і в наступні дні по тому. Я з родиною нікуди не тікала. Спочатку ховалися в підвальне укриття, а тепер трохи звиклися і облаштували собі надійний, сподіваємося, прихисток від вибухових уражень у власній квартирі.

Галина Кривуш (художниця):

– У моїй країні йде страшна війна. Ранок 24 лютого я зустріла звуком від ракет, які 6 штук за хвилину пролетіли над моїм будинком і впали за 12 км від нього. Знесло з лиця землі військову частину. Там служили чиїсь сини, батьки, брати, внуки. 25 лютого в нашій родині не стало нашого Віті, йому було лише 43 роки. Він ні на кого не нападав. Він стояв на сторожі, бо просто любив свою Батьківщину.

  Ще дві ночі я з дітьми та родиною провели у сирому підвалі, бо лунали сирени повітряної тривоги. Чому ми повинні ночувати у підвалі і боятися кожного різкого звуку? Російські війська прийшли на мою Батьківщину вбивати, громити. За що? Навіщо вам це? У вас так багато землі, четверта частина світу. Вам є що і кого оберігати? У вас є свої діти, батьки, родини.  Живіть собі мирно. Кого і від кого ви рятуєте?

Мій батько росіянин, і я напівросіянка, народилась у Криму, де мій Крим? Чому я не можу туди поїхати? Може, рятуєте мене, мою сестру, мого брата? Про яку спецоперацію на Донбасі йде мова? Я живу в центральній частині країни. Що, може скажете, ракети заблукали? Гібридна брехлива війна російського президента і тих, хто його підтримує діями або мовчки. Я люблю свою Україну, я люблю своїх земляків, бо вони щирі і ніколи не пішли б вбивати. Але вони точно візьмуть зброю і будуть мужньо стояти і боронити свою Батьківщину.

Катерина Мацієнко (медійник):

– Війна принесла в мою родину ще одне велике горе. Першої ночі після нападу серце мого тата не витримало. Він більше ніколи не спитає, чи ніхто мене не ображає. Не нагадає про важливість техніки безпеки, не розпочне зі мною розмову про уроки історії і не зробить ще багато речей… Останнє, що я сказала йому по телефону, що я його люблю.

Ділюся болем, бо поки що не придумала, що маю робити далі. І ще: того дня я вирішила, що рай таки існує. І мій тато потрапив до нього. А ще є пекло. І ми всі знаємо, хто там горітиме. Дякую нашим військовим, моїй країні і всім близьким, що підтримують мене і допомагають пережити це горе. Я неймовірно вдячна нашим військовим, що похорон мого тата відбувся під чистим небом. Я відчуваю цей захист. Відтепер віра в ЗСУ – моя релігія.

 Алла Бережок (майстриня краси, підприємиця):

– Сьогодні моя трирічна дитина побачила, як я плачу… Вона підійшла і запитала мене: «Мамо, чого ти плачеш, хто тебе образив?». Я відповіла, що до нас  в Україну прийшов дуже поганий дядько…Наступним питанням було: «Мамо, а що таке Україна?».Потім я дуже довго намагалась пояснити своїм дівчаткам-двійняткам, що, а точніше хто така Україна.Я пояснювала, що Україна це ти і я, це тато і мама, це люди, церкви, дерева, земля, що це природа і наш дім, дороги, вулиці і, звісно, армія.Після цього донечка підбігла до дверей, відкрила їх, вигукнула щось на вулицю, потім підійшла до мене і сказала: «Мамо, я прогнала поганого дядька – більше не плач». Вірю в наших дітей, в наших захисників. Вірю в нашу Україну!

Володимир Данченко (торговий представник):

– Я записався добровольцем у сили територіальної оборони. Закликаю усіх своїх друзів і однодумців вчинити аналогічно. Не чекайте, дійте негайно, ситуація змінюється кожну хвилину.

Немає часу на балачки, ворог підступний і безжальний. Нам російським ворогом оголошено війну на знищення нашої держави і нації. Нашу чоловічу роботу за нас не виконає ніхто. Ідіть в добровольці в своїх містах, хто бажає захистити свій народ, рідний край, родини, наші сім’ї, дім. Ми потрібні нашому народу. Тільки ділом ми можемо довести любов і вірність Україні. Я дуже зрадів, коли зустрів у черзі на запис добровольцем свого побратима з Майдану – друга Миколу. Колись разом із ним билися на Майдані, тепер будемо битися в лавах нашої армії. Ми переможемо, я свято вірю в це, за нами правда, за нами рідна земля, народ, з нами Бог. Слава Україні, смерть московським окупантам.

Лілія Дишкант (волонтерка):

– Вчора три рази плакала, п’ять разів сміялась, п’ятсот разів матюкалась та точно зрозуміла – ми не переможні. А все через нашу впертість та самопожертву.

Не просто – та все ж таки передала напряму необхідну допомогу підрозділу тероборони від мешканців вул. Садовського (на Старому місті) та прихожан церкви Українського патріархату та отця Палладія. Всією вулицею зібрали повне авто харчів. Останні 50 грн піднесла старенька бабуся, хоч ми їх і відмовлялися брати – засунула папірець у кишеню. Хтось навіть поклав у коробку для військових пляшку горілки – хлопці не взяли та заборонили так робити на майбутнє. Тож після всього пропоную відзначити нею перемогу над фашистською Росією.

У цей важкий час ми організували координаційний центр захисту Тяжилова, який буде допомагати військовим, які працюють на наших блокпостах та всієї тероборони, нашим хлопцям, які будуть патрулювати по району (колишні військові), координувати роботу з теробороною і медиками.

Якщо ми усі тактично об’єднаємо зусилля під керівництвом колишніх військових – зведемо нанівець шанс ворога вчинити диверсії і не дай Бог зайти в наше місто. Гуманітарну допомогу буду координувати я – Лілія (068 273 40 97). Якщо не беру трубку – пишіть на вайбер. Захисну роботу разом із військовими взяв на себе Володимир Онофрійчук – (067-364-24-02). Прошу долучатись волонтерів для допомоги нашим хлопцям. Все буде Україна, бо в нас такі люди!

Мирослава Марченко (голова громадської організації):

– Ще зовсім недавно, у мирні й щасливі дні, ми працювали над розвитком туристичного потенціалу Ямпільщини. Роками кликали туристів звідусіль, аби увесь світ дізнався про Оксанівські печери,  Бушу, Феліціанівські дубові ліси. Ми стояли на базарах, а до нас підходили  ямпільчани, щоб долучитися до збору коштів на збереження  культурної спадщини рідного краю. Сьогодні ж, у важкий час війни, наша ГО «Туристична Ямпільщина»  відгукується на запити містян про допомогу і бере на себе ініціативу щодо збору коштів на придбання вкрай необхідних паливно-мастильних матеріалів та медикаментів для наших воїнів, які мужньо боронять землю від російського окупанта.

   Якби наші воїни мали крила – вони б літали заради нас із вами. Так, вони янголи, але без крил. Тому просимо всіх ямпільчан, наших друзів і партнерів  віднайти  такі  вкрай потрібні  кошти   і стати одним щитом на захист не лише власної душі, а й всіх жителів нашої громади і України. Зупинимо ворога разом! Просимо приносити кошти до Ямпільського музею образотворчого мистецтва та надсилати на рахунок ПриватБанку за реквізитами  5168 7573 8773 6962  з позначкою  – для потреб ЗСУ.

Інна Суверток (громадська діячка):

– Минув ще один день війни. Вже згодом, після перемоги, можна буде  проаналізувати ці події. А наразі мене тримає віра. А вірити мені легко, бо віра моя непохитна. Я, як вважала, що Росія агресор, так і вважаю. Як вважала, що прапор визвольної боротьби потрібен моїй громаді, так і вважаю, як сіяла, так і сіятиму, як була активною громадською діячкою, так і далі діятиму, як вірила в ЗСУ, так і продовжуватиму всі початі справи з більшим азартом.

А тепер про «Ми». Лиш разом, коли ми згуртовані – ми сильні й незламні. Мине час, і ваші діти чи онуки запитають, що ви робили у час війни. Зробіть так, щоб  вам не довелося брехали їм, ховаючи при цьому очі. Виконайте свій громадянський обов’язок, не будьте байдужими й не тікайте зі своєї країни.

  Підготувала Вікторія МЕЛЬНИК