Україна бореться і… перемагає

Наближається до завершення другий тиждень відкритої агресії путінської Росії супроти  України. І знаєте, сталось те, чого від нас ніхто не очікував: ні західні партнери, ні тим більше мокшанські генерали.

Переможного «бліцкригу» не вийшло. Путінськими стратегами планувалось скорити Україну за три дні. Натомість вони отримали справжнісіньку народну війну на знищення окупантів.

Окрім Херсона, ворогу не вдалось захопити жодного обласного центру. Ні, Києва, ні Харкова, ні Одеси, ні Миколаєва, ні Запоріжжя. Та й з Херсоном теж ситуація неоднозначна. Вони туди нібито і зайшли, але закріпитись у місті, «посадити» там окупаційну адміністрацію не наважуються. Адже тамтешні мешканці виходять на масові проукраїнські демонстрації.

І в цей час просто блискуче себе виявили наші Збройні сили, які завдали ворогу просто колосальних втрат у живій силі й техніці. Мережу заполонили відео знищених колон супротивника, полонених, котрі з тремтячими губами «просяться до мамки», збитих ворожих льотчиків, які ще зранку летіли бомбити мирні українські міста й села, а в пообідню пору потрапили до рук розлючених українських військових. Ні, їх навіть не били… дуже. Просто це біосміття має дожити до Гаазького трибуналу і давати свідчення. До речі, відповідні матеріали вже збирають.

Але війна триває. І як кажуть наші військові: «Російська армія не сильна. Вона просто дуже довга…»

І, дійсно, «дуже довга». Аеророзвідка фіксує безкінечні колони, які зусібіч просуваються у глибину території України. Їх виявляють, знищують, однак з боку РФ заїжджають все нові й нові окупанти.

Зрозуміло, що так тривати довго не може. За найскромнішими підрахунками нашого Генштабу загарбник тільки убитими й пораненими втратив 35-40 тисяч осіб. Недаремно ж моральний дух окупаційних військ надто низький. Нікому ж не хочеться загинути невідомо за що.

Наша країна у цій боротьбі не одна. Союзники допомагають нам із озброєнням, діляться розвідувальною інформацією, до нас щодня прибувають тисячі й тисячі іноземних добровольців, котрі вміють і люблять воювати.

От би ще «небо для нас закрили» – це взагалі був би ідеальний варіант. Але наразі дякуємо хоча б на тому, що є. Як-не-як, НАТО – оборонний союз, і в першу чергу покликаний захищати не Україну, а країни –  члени альянсу.

У той же час ніхто не заважає світу душити агресорів економічно. Відтак, Росія щодня втрачає мільярди доларів. А без потужної економіки не дуже то й повоюєш. Тож чекаємо на голодні бунти та антивоєнні мітинги й демонстрації, які там вже поступово набирають силу.

Але повернімось до України. На жаль, розпал війни припав на традиційне жіноче свято – 8 Березня. Але ж попри обстріли, завивання сирен повітряної тривоги, тривожні звістки з фронту ніхто не скасовував ані квіти, ані подарунки, ані теплі й щирі слова вдячності й любові.

 Ви зрозуміли, чоловіки!? Тож ще раз привітайте своїх близьких і коханих дружин, матерів, сестер, доньок. Всіх, хто у цей важкий час,  біля вас.

А завершити хочемо рядками української письменниці Людмили  Максимлюк. Вони присвячені Україні і водночас дуже ємко характеризують силу характеру переважної більшості нашого жіноцтва. І повірте, якби ворожі генерали дослухались до цих слів, вони б десять разів подумали: нападати на нас чи ні…

Ти думаєш – я стала на коліна?

Я тільки зав’язала берці!

Жіноче ім’я в мене – Україна!

Любов і гордість оповили серце!

Ти думаєш – мене здолати? –

І грози, й гради ранять мої груди…

Не раз приходилось мені вмирати,

Щоб знову відродитися і бути!

Та вірю я, що зацвіте калина,

І кануть в небуття на схід тумани…

Що мати дочекається на сина!

А я схилилася перев’язати рани…

Стою на краю прірви і молюся –

І сум, і віра, і надія в серці!

А ти чекаєш, що я похитнуся?!

Ні! – Cхилилась тільки зав’язати берці!

Всім наснаги, оптимізму та гарного настрою. І на завершення: якщо Бог існує, то він служить у Збройних силах України. Тому вірте у ЗСУ. Все буде Україна: і Донбас, і Крим, а в Москву наші хлопці в’їдуть на танках. 

Щиро ваші,

«вінничани»