Трибунал совісті

Аж пасія бере: їхній взвод чомусь «підмітайлами» прозвали. Чого б це? Хоча, якщо добре розібратися, в цьому щось є. Попереду танки, гармати, за ними ще багато грізної зброї. Там молодьож. А вони – збирана дружина, відставники. І завдання особового складу – вести облік знищеної або залишеної «ходової» техніки, рахувати кількість загиблих, групувати поранених, полонених. Словом, роботи вистачає, ще й досить виснажливої. Та ще коли все розкидане. Ось і щойно запеклим бій був. Гади погодилися на «зелений коридор», та тільки рушили автобуси з Маріуполя, як почалася атака. Єхиди. Домовлялись же!..

Хтось з «підмітайлів» запримітив постать, що ворушиться за знівеченим ворожим танком. «Руки вгору!» – скомандував. І з-за купи залізяччя з піднятими руками виходять «миротворець»: довгий, худющий.

Капітан Вовченко – ще зовсім молодий чоловічина з лискучою борідкою, глянув на «трофея» і до вояка:

– Миколо Васильовичу, он у той гайок його. Там «сортують» полонених…

Микола Васильович – полковник у відставці – і таких, як цей капітанчик, в його розпорядженні десятками було. Але де діватися: наказ є наказ. За всю свою мирну службу горобця не вбив, а тут за півтора тижні після призову стільки лиха набачився, стільки знущань, що жалю до російських заброд аж ніскільки.

Вивів полоненого за пагорбок, направляється до автомобілів з людьми. А цей іде попереду, все озирається, та ще й сміється.

– Чого зуби шкіриш?..

А той зирить своїми голубими очима, і посмішка, обрамлена щетиною, здається такою щирою і навіть наскрізь аж до дитинства рідною – ну точнісінько такою, яка, пригадав, була у його двоюрідного брата Назара.

– Назаре, це ти? – не стримався.

– Не впізнав, Миколо? І не треба! Виконуй наказ. А ні, то зараз стріляй!

І зупинився. Микола підійшов впритул. Очей не зводять один з одного.

Більше сорока років не бачилися, ще з тих пір, як закінчили військову академію. Тоді вони, обидва чепурні, гарні, в парадній формі з блискучими зірочками на погонах… А до того – нерозлийвода: разом у дитячому садочку, з першого по одинадцятий сиділи за однією партою. Поза школою теж разом, бо обидва рибалити любили і по гриби тільки вдвох, їсти не сідали один без одного. І навіть за своїм хобі: той малює, а той з радіодеталями вовтузиться – і все в одній кімнаті. А як же інакше: їхні батьки рідні брати, живуть по сусідству. Після школи ще майже шість років у військовій академії разом…

Зустрілися брати. Їм би обійнятися зараз, як колись, розцілуватися, разом би на рибалку, внуками радіти…. Та де там! Стоять ніс у ніс, а перед ними барикада, невидима барикада, і вони по обидва її боки – з тих пір, як здобули військову освіту. Назар попросився на службу в Крим, а Миколу направили у Львів, ближче до дому.

Доля Назара могла б докорінно змінитися, якби після того, коли на півострові взяли верх так звані «зелені чоловічки», він би кинув все, переїхав ближче до дому. Але ж посада, квартира, сім’я. Тим більше дружина Рита категорично відмовлялася від Хахляндії. Стосунки між братами-друзями все холонули, аж доки зовсім перестали дзвонити один одному. Так і став Назар прислужником російської імперії, а відтак – ворогом свого рідного українського народу. Особливо боляче відчув це тоді, як помер батько. Приїхати на похорони кримському офіцеру було зась, не від одного чув, що неодмінно арештують.

 -Як же так, брате, що ми стали ворогами?

– Те, що трапилося, вже не повернеш. Вороття назад нема, бо переконаний, що перемоги нам не бачити, як своїх вух, а тут мене судитиме військовий трибунал. Стріляй і не муч!

Дивляться один на одного зволоженими голубими очима, схожі один на одного: брати ж бо.

– Не поспішай з висновками, братику. Здайся в полон, покайся. Йди воювати проти кацапів…

– Миколко (так Назар завжди називав свого брата), дуже тяжкий гріх у мене за плечима перед моєю країною, простити собі ніяк не зможу. І назад вороття нема: не виконав поставленого завдання, не заблокував еміграції біженців. А ще при тому всьому весь особовий склад, яким командував, а це близько ста чоловік, не зберіг. Всього декілька офіцерів і солдат, які вціліли, здалися в полон. Побачать мене там – загризуть. І в Криму по голівці не погладять.

Стоїть Микола, переминається з ноги на ногу.

– А пам’ятаєш, Назаре, на день народження ти подарував мені ключку – ту, що хокей грати, – спробував посміхнутися. – Зовсім новеньку, ще в целофан загорнуту.

– То дрібниці…

– Ні, не дрібниці, Назарчику, я дуже цінував той подарунок, бо хотів мати свою ключку. І ти вгадав. Тепер теж хочу щось тобі подарувати, – зблизився груди в груди: – Я тобі подарую, брате, життя. Скажу, що тікав, і стрельну мимо, ти буцім впадеш. А потім підведешся і втечеш. Словом, житимеш. Поїдеш на нашу Буковину. Хто там тебе шукатиме? – підняв автомата, стрельнув. Трусонулася берізка, залопотіла гілочками, а одна з них голосно хруснула.

Рвучко розвернувся, пішов.

І раптом… постріл. Глухий постріл з пістолета. Струмом витягнулося тіло. «За що, брате?» – майнуло в голові. Постояв мить, поворушив ногами, руками, плечима: живий, неушкоджений. Оглянувся. Назар, похитуючись, присідає. На обличчі все та ж рідна посмішка, тільки очі ніби гаснуть.

– Побачиш маму, попро… – У горлі зашкварчало, на устах, поглинаючи голос, забулькотіла цівка крові. З правиці вислизнув пістолет, пірнув у білий сніг, а за ним і все тіло звалилося.

Падає сніг. Пухнастий білий сніг, погойдуючись парашутиками, ніжно покриває землю пухким покривалом. Так, ніби на майданчику, коли кіно знімають. Тільки цей сніг справжній, прохолодний. Падає сніг, та не тане на обличчі, тільки торкнувшись застиглої посмішки, миттєво червоніє, чорно-червоним горбочком стає.

…Таки відбувся трибунал. Не військовий, а трибунал совісті.

Степан СОКОЛЬВЯК

Теплицька громада