Біженці, втікачі чи переселенці…

проводжаючи знайомих і друзів на український Захід, а, може, і ще далі – до Європи…

І не тільки тому, що було прикро на душі від усвідомлення слів “біженці”, “втікачі” чи “переселенці”, – скільки від того, що занадто багато людей, дізнавшись вночі про рішення німецького Бундестагу давати нашим притулок на 3 роки, житло, роботу і фіндопомогу, митєво метнулися на дорогих автах у бік українського кордону, залишивши зброю перемоги невідомо кому…

Я розумію, що не повинна нікого засуджувати, бо кожний із нас має право на безпеку – особливо із дітьми на руках чи літніми батьками. Що всі мають право на власне рішення, врешті – на життя… І якщо цих кілька рядків вас образило, то прошу мене вибачити. Я не зі зла. Я із невластивого мені розпачу і навіть образи не мовчу. Бо бачу у віддалених від столиці містечках і селах високу самоорганізацію тергромад, прекрасні почуття солідарності, взаємодопомоги, відчуваю велике й щире милосердя селян. Себто, прегарну атмосферу братнього соратництва, яку дещо псують… деякі приїжджі містяни.

Може, – думаю собі, – вже є перша втома не від роботи, а від несусвітної суєти? Від чогось іншого? Є, звісно. Та найбільше – від внутрішнього опору багатьом речам, які я ні за яких умов війни і миру не можу прийняти і зрозуміти. Тож про що мова?

Із великих міст люди тікають від війни і хочуть у селах мати сервіс, а не дров’яні грубки і туалети у дворі… Приїхавши із міст, городяни демонструють якусь незрозумілу (а в принципі – дико пролетарську) зневагу і зверхність над селянами. На вулицях не вітаються, розмовляють мовою ворога, а в котеджах понад Дністром влаштовують просто фестивалі з гастро-винними турами… І це в той час, коли місцеві копають шанці та будують блокпости…

Звичайно, це не суцільні явища, але їх предостатньо. Цього свинства у кожному разі не можна терпіти, бо ж є чудовий вихід: не подобається сільський побут? – просимо на фронт або на якусь потрібну роботу!!!

Ми у родині, наприклад, усі знайшли собі заняття для того самого фронту. Моя племінниця Ліда Паршенко, у якої в Айдарі загинув син Костя, сушить листя тютюну, перетирає його і набиває в паперові гільзи… Виходить класне “Мальборро” для тероборонівців на блокпостах. Чоловіки її сім”ї вже котрий день із власного заліза варять “їжаки” для перешкод на дорогах. Дівчата печуть хліб, пиріжки і роблять різні вареники.

І ще двоє моїх родичів не сидять без роботи, рятуючись від дикого ворога із орди – обидвоє спортивні телекоментатори і то – заслужені журналісти України! Юля Столярчук із дітьми Захарчиком і Назарчиком плетуть маскувальні сітки, Андрій Столярчук, працюючи онлайн, чергує у Теробороні села ще свого прапрапрадіда. Мені ж, зрозуміло, доручили в мерії вести інформаційно – гуманітарний блок Новоушицької територіальної громади. Крім того, я сама собі доручила відкрити у своїй хаті безплатний готель для транзитних друзів і назвала його “Рукавичка”.

Ось так і живемо. І не топимо ворога у сльозах, а скоро будемо радіти НАШІЙ ВЛАСНІЙ ПЕРЕМОЗІ далеченько від принад Європи,

піднісши до неба нашу молитву за рідну землю…

Людмила ЛИСЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені