Знайшли прихисток в Іллінцях
Ще 23 лютого киянки Вікторія Саєнко і Людмила Касьянова збиралися разом, аби привітати з днем народження свою подругу Євгенію Богацьку. Вони почувалися в абсолютній безпеці, але раз за разом поверталися до актуального на той момент питання: «Хіба можливо таке, що в сучасних реаліях може початися… повномасштабна війна?» Ніхто не уявляв, як змінить життя кожної з них той злощасний ранок 24 лютого.
Тоді хтось прокинувся від неочікуваного телефонного дзвінка, когось розбудив шум, який долинав із квартири сусідів. Жінки одразу, без будь-яких пояснень, зрозуміли все, адже небезпека вже висіла в повітрі.
– Найстрашніше і найважче для мене було промовити своїм синам фразу: «Прокидайтеся, почалася війна, нам треба йти в підвал», – ледь стримуючи сльози, пригадує Євгенія. – Ми всі, 17 людей, зібралися в укритті. До речі, там нам довелося й ночувати.
Подруги розповідають про безсонні ночі за постійним моніторингом новин, про те, що чули, як велися бої за Гостомель. Вони були переконані, що Київ за один день не захоплять точно. І попри розбіжності в поглядах, разом дійшли до спільного рішення – треба виїжджати, тому 26 лютого вже тримали курс на Іллінці.
За словами Євгенії Богацької, це подільське місто для неї вже добре знайоме. Раніше їй доводилося проходити тут практику на одному з підприємств, тому відповідно і складнощів із пошуком житла не виникало, адже місцеві жителі з радістю відгукнулися.
– Перше, що ми почули, коли сюди приїхали – це сирена повітряної тривоги. Одразу в стані шоку почали думати, що робити: залазити під машину чи ні? Дивимося, люди сидять собі спокійно на лавочці, а ми давай ломитися в підвали, – розповідають переселенки.
Здивувала їх і відкритість та щедрість іллінчан. Під час розмови на жіночих обличчях вимальовуються посмішки, і вони пригадують таку сцену: підходить до них місцева і запитує: «Ви біженці? А у вас є де жити? А продукти? Може, грошей вам дати?». Інша ж каже: «Ну, я хотіла вам мішок картоплі привезти, та тільки не викликала таксі, тому ось, скільки дотягла».
Але по-справжньому знаковим Євгенія, Вікторія і Людмила вважають знайомство із Лесею, яка в місті відома як власниця мереж секонд-хендів:
– Ми спершу прийшли подивитися на облаштоване нею бомбосховище, а потім побачили, яка титанічна робота була зроблена з 4 години ночі і до 9 ранку. Там було завезено 3 000 літрів води, печиво, чай, зроблені матраци, де можна було спати, світло, туалет. Дві доби ми ночували там.
Роботу в Іллінцях жінки теж знайшли швидко: спершу нарізали тканину на маскувальні сітки, потім пішли працювати в місцеву їдальню, а зараз разом працюють у пункті прийому та видачі одягу.
– Дуже тішить те, що з першим потеплінням люди, які брали в нас речі, приходять і приносять їх назад вже випраними, – каже Євгенія.
– Зараз нас 6 дорослих, 7 дітей і 3 собаки в одній квартирі. Думаємо, що ця масовість рятує психологічно, бо час від часу в когось все-таки стається панічна атака, а тому треба, щоб хтось був поруч.
Сьогодні подруги поступово звикають до життя в новому місті, не занепадають духом і знаходять сили для жартів: нещодавно назвали спільний чат у вайбері «Відпустка в Іллінцях». Кажуть, що в думках навіть була ідея про майбутній переїзд сюди.
– Я ні на секунду не сумніваюся, що ми повернемося додому. Інколи ходила в шкарпетках із написом «Contra spem spero», що в перекладі звучить як «без надії сподіваюсь», – розповідає Євгенія. – До речі, ми нещодавно пішли купили торт і свічки, тому що в сина Людмили тоді якраз був день народження. Жоден путін, жоден російський орк не зробить так, що дитина буде засмучена у своє свято.
Ольга КРИКУН
м. Іллінці
