З Великоднем нас, українці!

Мати навчає доньку крашанкової арифметики:

– Оце, Настуню, як яйця прокипіли п’ять-сім хвилин, витягаєш з окропу й обов’язково обдаєш холодною водою. Знаєш для чого?

– Ага, я колись від бабусі навчилася: щоб краще оббиралися.

– Молодець.

А потім розпочинається  «колдування». Себто відповідна кількість гарячої води, оцту, різнокольорові барвники – і на розстеленому рушнику шикуються різнокольорові… Ні, це вже не звичайні курячі яйця, це вже якась загадкова і чародійна краса.

Дивлюся, як «ворожать»  дочка з внучкою і пам’ять перекидає в далеке дитинство. Тоді мама не читала інструкцій. Відварювала яйця в звичайному цибулинні, в окремі каструльки сипала жовту, зелену, червону фарби. Пальці на її руках ставали то рожевими, то зеленими, а потім геть чорними. І господарським милом, і попелом шурувала, а відмити не могла.

Великдень зазвичай у неділю, а крашанки готували заздалегідь, десь у п’ятницю, щоб потім, запікаючи в кендюсі «порося», розставляючи холодець, вовтузячись із пиріжками (серед них обов’язково з сиром), не втрачатися в часі ще й на фарбування яєць.

Запам’яталося тоді від нашої дядини, післявоєнної вдови тітки Килини, що яйця мають неабияку цілющу силу, що світ починався і все живе зароджується з яйця.

Сирими яйцями шлунок можна лікувати, м’яко, середньо і круто зварені яйця – від різних болячок, що й до Трохима (сільського фельдшера) не треба йти. Магічною була і «заборона» на «цокання» крашанками до Пасхи. Хто не послухається, той ціле літо пальці на ногах збиватиме. Таке застереження боляче віддавалося, коли палець ще не зажив, а ти ним знову об невидимий пеньочок – трісь! Аж свічки в очах…

Йду Ковбасівською вулицею, а дядько Карпо, виструнчившись причікує, коли підійду.

Мамина наука в ліс не втекла:

– Христос воскрес!

– Воїстину воскрес! – лагідно відповідає.

– Христос воскрес!

– Воїстину воскрес.

– Христос воскрес!

– Воїстину воскрес.  Молодець, три дні так треба казати.

І, заправивши за пасок порожнього рукава, вцілілою рукою шупортається в глибокій кишені воєнного галіфе, притримуючи трьома пальцями, урочисто подає красуню-крашанку: -Н-на! На здоровля…

І дійсно, в селі цілих три дні замість звичного «Добрий день» тільки й чути: «Христос воскрес!», «Воїстину воскрес». Навіть закляті сусіди-вороги, які цілий рік не дивилися одне на одного, при зустрічі спочатку якось зопалу: «Христос воскрес!», другий раз поблажливіше, а за третім зовсім лагідно: «Христо-ос воскрее-ес!» Обмінюються крашанками, а то й, о диво!, запрошують одне одного. «А в мене що паски нема. Ну то гайда спочатку до мене, а тоді до тебе».

Ми ж, хлопчики, у великодні дні, мало не тиждень організовуємо змагання: цокаємося крашанками, й перемагає той, у кого вона вціліє: спочатку «нісочками», а потім «задками». У виграші завжди були старші. Тільки намірився луснути, а він пальця підставить. Женя Підлісний з братом Володею хитрували: замість курячого «під бій» підставляли нісок качачого, а то й гусячого яйця.

Найхитрішим, себто чемпіоном, був Альоша Шминдир, який приходив до нас гратися з огрудка (степка, на якому було кілька хат). Показував звичайнісіньке пофарбоване куряче яйце, і воно було найміцніше. Аж зимою зізнався, що проколов яйце, висмоктав з нього білок і жовток, а потім мама пофарбувала. Воно тоді робиться міцним.

Якось і я був «чемпіоном». Це як дід Кирило Рудий яйце виточив з дерева, а мама пофарбувала.

Гикнулося аж літом, коли зізнався хлопцям про це. І отримав: натерли мурзель, а двоюрідний брат Женя Оникіїв ще й реп’яхів у чуба натер.

А ще у пам’ятках «застілля» у баби Маріки. Півчою у церкві була, на поминках читала. В післявоєнні роки мої побірчани не дуже розкошували, а ось подать на церкву не шкодували. Особливо в пасхальні дні.

До церкви зносили хліб, паски, яєць – цілі гори. Опісля богослужіння церковний «штат» ділив оте все між собою.

Баба Маріка приносила додому відро, а то й більше крашанок, мішок хлібин, калачів. Щоб спечене не зіпсувалося, сушила оте все.

Мені років три-чотири. Дядько Петро, мамин брат, привів мене до Василя, сина баби Маріки. У другій (холодній) хаті за довгим столом всілися друзі Василя: Олексій Танасієнко, Іван Бог, Вітя Підлісний, Володимир Дзюбенко, Іван Штунько, Анатолій Сушко – парубки призивного віку.

Посеред довгого столу череп’яний друшляк, доверху заповнений різнокольоровими крашанками, гора сухарів і сулія сивухи. Цок об стільницю крашанка, хрусь-хрусь під зубами сухар, а гранчата чарка по кругу. Веселий гомін, дим їдучого самосаду. А потім пісня: «Ой у лузі червона калина…»

 Заходить Сяня, сестра Василя. Білобриса, з витонченим обличчям, голубими очима дівчинина: «Я вам капусточки…» Подає Василеві миску з блискучою, тонко посіченою квашеною капустою. «О-о-о! – гучно стрічають її хлопці. –  Давай-но сюди».

Вже у шкільному віці нам, хлопцям, байдуже, а дівчатам діставалося. Одразу після Великодня на шкільній лінійці директор школи Трохим Лаврович Каретнік велить усім виставити долоні. Одні виставляють, інші – виставили-заховали в рукави.

Підходить до однокласниці Віри Майко, а вона одразу в плач:

– Це мене мама заставила, бо каже, що я вже велика-а-а!

У Галі Павленко пальців у фарбі ніби й не бачив: жила з мамою бідненько, ледь кінці зводили. Діставалося на горіхи дівчатам, батьки яких комуністи, а працюють на рядових роботах.

З десятої вечора великодне дійство відбувалося в церкві, де батюшка правили всенічну до світанку. Потім всі виходили на подвір’я церкви, а там – голці впасти ніде: стоїть люд в три ряди, а перед кожним на розстеленій тканині білоголові паски, крашанки, ковбаси, шинки, сіль… «Христос воскрес!» – святково і безупинно вторить батюшка, погойдуючи, пахнотить кадилом, і лапатим віником щедро бризкає всіх свяченою водою. «Воїстину воскрес!» – многоголосо вторить йому люд.

…Кров’ю і смертями омитий цьогорічний Великдень. Хто тоді, в ті післявоєнні роки, міг подумати, що наш «старший брат» (так тоді чомусь вважали росіян), зірве свою маску і відкриє справжнє обличчя. Обличчя вбивці, деспота, насильника, мародера.

Більше в нас немає русійських братів. Врешті позбулися. Дасть Бог, пришвидшимо Перемогу, і Україна стане справжньою, незалежною. Вільною.

Зі світлим святом Великодня Господнього, мої любі українці. Слава Збройним Силам України!

Ми переможемо! Правда за нами.

Степан СОКОЛЬВЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені