Грабунки після «доносів-диктантів»

В одному з попередніх номерів «Вінниччини» (13 квітня 2022 р.) розповідалось про світлої пам’яті журналіста і літературознавця Богдана Леськова, якому саме того дня мало б виповнитись 90 літ. Зокрема, там згадувалась його автобіографічна повість «Перша криївка», видана 2005 року. Є в ній окремі моменти, які через призму нинішніх масових убивств мирних жителів, зґвалтувань, мародерства та інших злодіянь російських окупантів, спонукають глибше пізнати те, що принесла колишня більшовицька імперія на українські землі і що у ще більш спотвореному вигляді намагається силою зброї вкоренити на загарбаних територіях сучасна рф.

Богдан Васильович коротко описав долю своєї сусідки Марії К. із села Осташівці, що на Тернопільщині. Нелегку долю і своєрідний вплив на неї «стражів порядку» в колишній імперії.

«…Жила, аби жити, заробляючи собі на шматок хліба найчорнішого, найпримітивнішою роботою. Ще  за Польщі (тільки так говорили у нас в селі) пішла вона на заробітки до Львова. Мила підлогу, чистила туалети. Їй платили, в кого яка ласка і совість була. Натерпілася всього, але за роки злиденної, задрипаної панської держави Марія нашкребла грошенят, щоб стати власницею двокімнатної квартири у нормальному будинку на третьому поверсі. Я тої адреси ніколи не забуду, вона мені особливо дорога. Ставши студентом, я жив півроку в неї на вул. Снопківській, №30, але уже не на третьому поверсі, а в підвалі. Трапилось ось що. Процес «визволення» населення Галичини радянська міліція та енкаведисти розтягнули на п’ять-шість страшних для нашого люду літ. Ось як «визволяли» від нормальної квартири мою землячку. Прибув на службу у міліцію Львова бравий капітан Н. Розглянувшись сюди-туди, він вирішив, що квартира Марії якраз підходить йому. Бере він команду мордоворотів у синій формі. Силоміць вриваються у житло одинокої матері, трирічний син якраз на ту пору був хворим з температурою 39 градусів, вигрібають її з усім мотлохом та перекидають у підвальне приміщення тут же, в будинку.

Якщо заходити до будинку №30 по Снопківській, справа на плити тротуару визирають щілини двох віконець з підвалу. Там Марія прожила багато років, виростила славного сина. Мала таку розвагу: коли випивала, полюбляла іноді так розслабитися, що брала порожню пляшку і йшла до дверей «своєї» квартири, купленої за важко зароблений гріш. Товкла тою пляшкою по дверях і кричала на весь будинок: «Грабіжники, злодії, щоб ви ночі не доспали,щоб ви дня не дочекалися!». Капітан-загарбник, що уже вийшов на пенсію, ставши майором, нічого не міг вдіяти. У 60-ті роки наші люди вже  мали трохи права для захисту… Закінчилось усе так: міліціонер-грабіжник втік зі Львова від «скаженої бандерівки», обмінявши квартиру в іншому місті. Справедливості ради мусимо сказати: нарешті радянська влада в особі обкому партії, де жінка багато років працювала прибиральницею, таки виділила їй однокімнатну квартиру. Проявила чуйність.

Такий щасливий кінець. А я знаю чимало історій львівських, станіславських, коли сім’ї інтелігентів не раз потрапляли під депортацію в сибірські глибини тільки тому, що мали гарні меблі, добротну квартиру. Енкаведисти, офіцери міліції садили за стіл підручного сексота і диктували йому донос на жертву. Цього «документа» в ті часи було цілком достатньо для пограбування та виселення. Старший чин вивозив машинами меблі на залізничну станцію, вантажив контейнери для відправки своїй рідні. Так що моя землячка ще доволі щасливо вийшла з тої веремії. А скільки люду було безпощадно покривджено!».

Звісно, той капітан-майор Н. навряд чи вже «присутній» на цьому світі. Але можуть поруч залишатися його сини-внуки. Що з них могло вирости? Узагальнювати не станемо, у кожному конкретному випадку треба бути дуже уважними, але чи не такі нащадки нині передають ворогу координати підрозділів ЗСУ і чекають на нашій території і окривавлених горе-визволителів?

Василь ГРОМОВИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені