Німецький граф проти… рашистів!

Німецький граф проти… рашистів!

Він з’явився в Україні, на Вінниччині, і у моєму житті несподівано. Нащадок німецького роду тевтонських рицарів, так-так, тих самих, бачених нами лише у пропагандистському фільмі «Александр Невский». Фанат повітроплавання, парашутист і дельтапланерист, залюблений у ямпільські повітряні потоки граф Максиміліан фон Корфф-Шмізінг, у компанії німецьких бізнесменів Лінуса Фінке, який минулої війни воював в Україні у складі німецького Вермахту, бував на вінницькій землі, і Віллі Альбертса, банкіра і мецената.

Це вони, зацікавлені історією колишньої ставки Гітлера «Вервольф», як з’ясувалося згодом, від колишнього пілота «Люфтваффе» Франца Беренброкка, який у Вінниці з рук Гітлера отримував Залізного Хреста за 112-й збитий за час війни літак і з яким мені ще належало зустрітися і почути про «Вервольф» з вуст безпосереднього свідка, – це вони привезли перші небачені нами ще в управлінні КДБ УРСР по Вінницькій області, де я тоді служив і вважався знавцем колишньої ставки Гітлера, диктофони і ксерокси для потреб наших служб.

Потім ми з дружиною Валею побували у Західній Німеччині, на запрошення Макса, тій її частині, що називалася Федеративною Республікою Німеччиною (ФРН), під самим кордоном з Нідерландами.

Гостювали у родинному замку його тітки-баронеси Елеонори фон Кеккерінк цур Борг, уродженої графині фон Корфф-Шмізінг, заміжньої за бароном Маусом фон Кеккерінком, обкопаному справжнім ровом з водою, з підйомним мостом, за височенними і грубезними столітніми фортечними стінами, що проїхати їхнім верхом могла й… підвода!

Барон виявився надзвичайно гостинним і простим чоловіком. Кілька разів поспіль спускався до палацового погреба за бургундським з родинної винної колекції…

А на стіні вітальні, де нас частували, висів портрет у рамці молодого чоловіка у військовій формі німецької армії – дядька господарів графа Фердинанда фон Галена, якого востаннє бачили на фронті під Тернополем, під час Першої світової війни, людини дуже загадкової і цікавої долі, зникнення якого розслідуватиме Макс… Але про це – у моїй новій книзі, потерпіть!

Чому я нині згадав це?! Бо цієї війни, ганебної для окупантів, російсько-української, згадуючи їхні звірства у Бучі й Мелітополі, ми інколи вдаємося до порівняння: «Такого навіть гітлерівці не робили!..» Бо гуляють ще у наших головах більшовицькі стереотипи про ту війну, засіла у них утовкмачена комуністичною пропагандою (як нині – путінською!) «правда», що поміж неї немає місця грабункам радянських (путінських) солдатів міст, сіл й підприємств, зґвалтуванням радянськими «переможцями» в окупованій Німеччині (як і путінськими у Бучі)… мільйонів німкень!..

Барон Маус фон Кеккерінк, це підтверджує і Микола Ільчук, колишній заступник голови Вінницької облдержадміністрації, який також гостював у нього, розповідав про двох радянських військовополонених, один з яких був «українцем Іваном», їх він усю війну переховував у тому своєму замку, де оплакували зниклого безвісти на війні з росіянами дядька Фердинанда, шкодував, що не знає дальшої його долі, а так хотілося б зустрітися… Каже, не раз, особливо наприкінці війни, заявлялися з перевіркою поліцейські комендатури, вишукуючи втікачів з концтаборів та звичайних полонених іноземних наймитів, але вроджена шляхетність барона і баронеси ховала… ворогів, не дозволяла вказати на них!

Наступного приїзду до ФРН на запрошення Макса я дізнався, що товариш наш Лінус Фінке помер внаслідок невиліковної хвороби, і тому захотів побувати на його могилі в містечку Ольфен.

Коли зайшов до невеличкого кладовища селища, відразу звернув увагу на квартальчик могилок ліворуч, з однаковими бетонними пам’ятничками… з червоними зірками (!) (такі точно я побачив багато пізніше на військовому кладовищі у румунських Яссах, куди возив у торбинці землю з рідної Борівки, посипав на місця вічного спокою полеглих земляків)… Підійшов ближче. На усіх – майже однакові таблички: «Unbekanten rusicshe Soldat. 1942» (невідомий російський солдат), «Ukrainer Iwan. 1943» (Українець Іван), «Unbekanten…»

Могилки померлих на чужині, куди радянські війська не дійшли у 45-му, наших полонених (їхніх ворогів!) усі акуратні, доглянуті, обсаджені барвінком, як і у нас в Україні, на одному кладовищі з місцевими німцями… У роки війни! Як і належить християнам!

А у цей самий час у Вінниці поховання німецьких солдатів у самому центрі, на колишньому цвинтарі, біля «книжки», було знайдено пошуковцями і відкрито лише… минулого року! А скільки їх ще по наших селах і містах, у бур’янищі?! Через прищеплену класову ненависть?

Як відомо, німецький народ давно покаявся перед світом за вчинені Гітлером злочини проти людства, і переслідувані колись «коричневим режимом» євреї зараз живуть у Німеччині, як у Бога за пазухою… Коли ж покається (і чи покається колись?!) перед українцями російський народ? Зрощені й виховані ним не воїни, а садисти, мародери, злодії і ґвалтівники женуть своїх, як худобу на убій, покидають мертвих на полі бою, спалюють у мобільних крематоріях, а «бандерівці», ті навпаки – деяких підбирають, пакують у целофан, зберігають у холодильниках, щоб дати потім можливість рідним поховати їх (садистів, мародерів, злодіїв і ґвалтівників-нелюдів)… по-людськи! За християнським звичаєм і без ненависті до мертвих… ворогів!

Чи покається Росія? І чи буде прощення її безбожному народу?!

…А що ж наш Макс? Тим часом одружився з українкою, переїхав жити до курортних Ворзеля та Бучі, пристойно вивчив українську мову, а коли розпочалася ця російсько-українська війна, за словами того самого Миколи Ільчука, відправив дружину до Німеччини, а сам залишився в окупованому місті, під Києвом. Він, колишній боєць Французького легіону, бо й таке є у його непростій біографії, знав, як виживати у таких ситуаціях, ночами вибирався зі свого сховища, зливав пальне з автомобілів орків, щоб люди могли заправити бензиновий генератор, слава Богу, не потрапив до рук окупантів (чи вони не потрапили до його рук, бувалого легіонера!). Пережив окупацію і звернувся до міського голови Києва Віталія Кличка, щоб записали у тероборону, але 70-літнього графа не взяли, та він усе ж волонтерствує самостійно, співробітничає з міською вибухонебезпечною службою, допомагає розміновувати Ворзель і Бучу, опікується разом з фахівцями-аграріями Національної академії аграрних наук поліпшенням українських чорноземів – найголовнішого багатства України!

На пропозицію допомогти йому самому чимось відповідає відмовою – той самий шляхетний гонор не дозволяє!

«Дорогой Вадим, я работаю попеременно в перевозке помощи из Германии и в службе обезвреживания взрывоопасных предметов.

Я просто исполняю свой долг.

Есть сотни тысяч украинцев, женщин и мужчин, старых и молодых, которые делают гораздо больше, чем я.

Всего хорошего, с уважением, Макс

СЛАВА УКРАЇНІ!»

Вадим ВІТКОВСЬКИЙ