На чужині, але не самі
Через війну в Україні своє постійне місце проживання були змушені на поспіх залишити 9 мільйонів українців, а це понад 20% усього населення. У нових країнах хтось набув статусу внутрішньо переміщених осіб, хтось шукав міжнародного захисту, інші ж надовго покинули Батьківщину та отримали біженство в дружніх країнах. 5 мільйонів вимушено переміщених українців нині перебувають в межах держави, 4 – виїхали за кордон. Найбільше нашого люду переїхало до Польщі – понад 2,5 млн осіб, багато подалося до Чехії, Німеччини та Угорщини. Не стала винятком і країна-агресор. До Росії перемістилися (добровільно чи примусово) майже 500 тисяч українських біженців. Це все дані попередніх підрахунків, точної кількості вимушених переселенців поки що достеменно не встановлено.
З перших днів війни благодійники, волонтерські організації та різноманітні державні програми польського уряду на повну потужність запрацювали для допомоги та підтримки українських жінок, дітей та людей похилого віку. Хто приїздив першим – отримував у безоплатне користування від щедрих поляків будинки, квартири або сумісне проживання на одній території з місцевими. Однак, чим більше українців прибувало до польських міст, тим, відповідно, меншала й пропозиція щодо доступного житла. Через це, як «перевалочний пункт» на перших порах, багато хто з прибувших використовує велетенські тентові намети, які знаходяться прямісінько на вокзальній площі. Загалом їх тут три. Один – для сну, другий – для споживання їжі та дитячого дозвілля, третій же функціонує як гуманітарний центр, де можна взяти одяг, взуття, засоби гігієни. Опікунство над цими наметами взяла благодійна організація Української греко-католицької церкви «Карітас», яка надає допомогу потребуючим незалежно від їхнього віросповідання, національності чи матеріального статусу. Харчування у місцях тимчасового проживання організовує та фінансує міський центр соціальної допомоги у Кракові. У цьому завданні місто активно підтримують волонтери: поляки, українці, американці, корейці тощо. Щодня і цілодобово тут подають гарячі обіди, напої, випічку і навіть фруктові салати, які тут же ж гуртом по стаканчиках нарізають волонтери. Між ними тут панує атмосфера злагодженості, співпереживання та взаємодопомоги.
Все ж споживати їжу в такому центрі роздачі – справа не з приємних. Спочатку потрібно вистояти чергу за своєю порцією дармового провіанту, потім знайти вільне місце за довжелезними столами і намагатися поїсти швидше, бо ж черга з людей чекає. Однак дарованому коню в зуби не заглядають. І на тому дякуємо.
Окрім «Карітаса», до допомоги українцям долучається слов’янська місія. У приміщенні їхнього координаційного центру можна отримати засоби гігієни, продукти, деякі ліки, вживаний одяг. Хочеться відзначити, що волонтери-українці, які допомагають при місії, часом висловлюють зверхність та навіть жадібність, роздаючи продукти українцям. Щоразу вимагають пред’являти паспорт, вносять дані до комп’ютера, видають не більше одиниці певного товару на руки, навіть якщо потреби в родини значно більші (наприклад, фруктове пюре одне, а дітей двоє, троє). Тут же ж проповідники організовують недільні зустрічі для дорослих та тематичні свята для дітей, як-от на Великдень, де, звісно, просувають, але не нав’язують свою релігійну риторику. Підсумовуючи, зазначу, що від відвідування цього центру, враховуючи їхню благочинну місію та проповідництво, враження залишаються найменш приємні.
З власного досвіду поділюсь, що найбільш комфортно брати допомогу у самих поляків. Вони відкриті, щирі, готові допомогти з транспортною орієнтацією в місті, підказати, де знаходяться бюджетні магазини, де можна за невеликі гроші роздрукувати зошити для онлайн-навчання наших школярів, та готові підсобити у багатьох інших побутових питаннях. У таких центрах, через наплив біженців, завжди довжелезні черги, можна навіть дві години чекати, втомитися і покинути цю справу. А відбувається колапс тому, що як до приміщення заходять наші, то чомусь сидять там по пів години. Направду я досі не розумію, що там можна робити стільки часу. Все просто: прийшов, запитав, що потрібно, взяв і пішов. Але тут ніхто нікуди не поспішає: діти бавляться, матусі ляси точать, сонце світить… Поспіх вони залишили в Україні.
Підтримка волонтерських центрів дуже допомагає вимушеним українським переселенцям на перших порах. З часом ти вже отримуєш базовий набір продуктів (крупи, цукор, чай, мило), а вже решту доводиться купувати самостійно (м’ясо, рибу, фрукти, овочі, солодощі для дітей). Враховуючи зростання цін на товари в Україні, польська цінова політика на продовольство не надто відрізняється від нинішньої нашої. А на багато продуктів харчування навіть нижча, ніж в Україні. З соціальною допомогою від польського уряду тут важкувато. І оформляти її довго, і виплачується вона аж через 1,5-2 місяці. Тож багато хто починає шукати роботу, аби забезпечити свої малі фінансові потреби. Однак без знання польської мови сподіватися тут на хорошу роботу – марна справа. Лише чорноробочі на заводи чи в сільське господарство, прибиральниці чи доглядальниці. Тож, якщо хочеш залишатися і добре працевлаштуватися – мусиш вчити мову, а ще краще влаштуватися у школу для дорослих з профорієнтації або перекваліфікації. Так, і такі тут є…
Вікторія МЕЛЬНИК
Фото автора
