Польща і ми

Якщо ви думаєте, що поляки нам друзі, ви помиляєтесь. Поляки – це наші рідні. Рідні не просто по крові, а рідні по духу, по відчуттю спорідненості. Це той рівень родинності, коли кидаються на допомогу не тому, що так треба, а тому, що  біль рідних є спільним болем, незважаючи на відстані і кордони.

Довелось мені минулого тижня відвідати Польщу. Візит суто приватний, ніяких робочих питань не було, тож спілкувався виключно з випадковими людьми.

Коли їдеш за попередніми домовленостями, так чи інакше коло контактів і теми, що обговорюються, запрограмовані.

Коли ж їдеш ось так експромтом, навколо тебе калейдоскоп випадкових людей і подій. Ти спостерігаєш життя не з визначеного пункту спостереження, і це надзвичайно цікаво.

Особливо цікаво з огляду на нинішнє грозове тло. Це не монолітний сюжет, це в певному сенсі пазли з прогалинами. Але загальна картина, тим не менше,  цілком виразна.

Отже до Польщі я поїхав потягом. Так швидше, не стоїш в черзі на кордоні. Але коли я вже був у дорозі, орки зруйнували ракетним обстрілом електричну підстанцію, і ми всю ніч простояли в полі між Тернополем і Львовом. Я з цікавістю прислухався до розмов пасажирів. Знаєте, не було жодних нарікань, жодного невдоволення.

Говорили про якісь побутові речі, про політику і війну тощо. Було спокійне розуміння, що біда називається росія і з цією проблемою доведеться жити, і боротися треба не один з одним, а з саме з Росією.

А потім з’явилися тепловози, які витягли потяги із знеструмленої зони, і проблема була розв’язана без зайвого галасу. Була в цьому епізоді, в якомусь глибинному підтексті, невразливість до паніки і беззаперечна стійкість.

До Польщі ми прибули замість п’ятої ранку опівдні. Те, що я побачив на вокзалі Пшемисля, неможливо було уявити ні за якої найрозвиненішої фантазії.

Наших людей Польща не просто приймає. Наших людей Польща обіймає, носить на руках і огортає любов’ю.

На вокзалі величезна кількість волонтерів. Варто тобі зупинитися і на мить замислитися, як біля тебе виникає хтось у жовтому жилеті і запитує, чи є в тебе проблеми, чи ти залишаєшся у цьому місті, чи їдеш далі, чи є в тебе квитки, чи тобі допомогти їх придбати, чи є тобі де переночувати, чи ні.

Тут видають СІМ-карти для телефонів, що дають можливість телефонувати по всьому світу впродовж місяця безплатно.

Тут безплатне харчування практично ресторанної якості.

Тут на всіх кутках висять оголошення українською мовою, щоб ти, бува, не заблукав.

Тут безплатний медичний пункт. Це все просто якийсь неймовірний осередок гуманізму і безкорисливості.

Особисто мені було навіть якось ніяково. Міра наших проблем виглядає набагато меншою, ніж та опіка, яку нам надає Польща. Бо нашими громадянами опікуються не тільки волонтери, але й пересічні громадяни.

У моїх справах мені було зручно пересуватися на таксі. Таксист, симпатичний чоловік років тридцяти п’яти, возив мене за дуже помірну ціну. Він розпитав, звідки я, чи потрапляв під російські бомби, чи все гаразд з моєю родиною, і потім абсолютно щиро висловив слова співчуття. До того ж без будь-яких прохань з моєї сторони він почав допомагати у моїх справах. Я обережно запитав, скільки коштуватиме його допомога. «Нічого не коштуватиме, – відповів він, – я роблю це з поваги до українців». І я відчув, як до очей підступають сльози.

Це розчулення виникало не один раз. Є така католицька радіостанція «Радіо Марія». Я випадково натрапив на передачу, в якій священник приймає телефонні дзвінки від діточок у віці п’ять-вісім рочків. Це було мило і душевно.

Священник звертався до дітей на «ви», запитував, як ім’я, скільки років і про що буде молитва. Звісно, діти очікувано хотіли помолитися за маму, за тата, за брата. Але що було зовсім неочікувано, то це те, що кожен третій маленький поляк хотів помолитися за мир в Україні.

 Навіть зараз, коли я це пишу, на очі навертаються сльози. І не треба мені говорити, що, мовляв, це вони  не самі, це їх батьки навчили.

Так, звісно, їх навчили батьки. Але це по суті нічого не змінює. Важливим є той факт, що ця молитва за Україну лунає у польських родинах. Лунає без будь-якого примусу чи нагадування. Лунає тому, що коли рідні потрапляють у біду, за них треба молитися.

Назад я повертався машиною. Свого часу я часто їздив до Польщі і звик до нервової наелектризованої атмосфери у черзі до кордону. З неабияким подивом побачив, що жодної напруженості не відчувалося. Зникла погано прихована ворожість до «конкурентів» у черзі. Люди готові допомагати одне одному. Готові поступитися місцем у черзі, якщо очевидно, що це потрібно тому, хто про це просить. У мене на очах пропустили молоду жінку з маленькою дитиною без жодних заперечень.   

Було ще багато моментів, які зігрівали душу. Десь бачиш український прапор, десь сповнений підтримки плакат українською мовою, десь у кафе абсолютно випадкові люди висловлюють тобі слова співчуття. І ти розумієш, що ти хоч і не вдома, але в гостях у близьких родичів, де тобі завжди відкриють двері і огорнуть приязню.

З величезною вдячністю обіймаю тебе, Польща.

Дмитро ДІДКОВСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені