Сама росія не розпадеться

Десь на початку 1980-х мій колега з-під Вінниці, намагаючись і мене долучити до якихось там своїх міркувань, напівдовірливо сказав: «Ми ж рускі!». На що я тут-таки відповів із притиском: «Я – НЕ рускій!». Тоді він начебто примирливо «поступився»: «Ну добре, добре, ми українці…»

Мені це запам’яталося не лише як індикатор понять цього колеги, а як цілком певний соціокультурний вимір тієї дрімучости, яку «с упоєнієм і самоотверженностью» поширювали на той час навіть освічені люди. Вони хотіли бути «рускіми»…

 Мій сусід на цілі дні вмикав якусь свою «шарманку», яка на весь голос динаміка дудукала на подвір’ї общесовєтскіє пєсенкі.

 «Ми – славяне!» – такою була тоді модна формула гебешної етнології. Десятиліттями школярів заохочували до такого випробуваного механізму зросійщення, як «Зарніца» з її «русско-совєтской романтікой».

Усе це пхалося в свідомість і осідало в підсвідомості брудним отруйним намулом. Я це все веду до розуміння того, з якого липкого багна ми тепер видряпуємося. Але на цьому шляху ще трапляється чимало тих, хто все ще живе фантомами русского міра і русской культури.

«Ми – славяне, москвічі і кієвлянє, что нам Родіну дєліть!» – буквально цими днями милувалася пєсєнкой Льва Лєщєнки із початку 1990-х одна вчителька української мови з Києва (!!!), ба більше, колишня директорка школи, авторитетна в начальства.

Незадовго перед війною, купуючи яблука на базарі на Оболоні, завівся з продавчинею із вінницьких-таки Носківців (це біля Жмеринки). Вони там завсідники на цьому базарі, возять яблука. Я час від часу вступаю зі своїми землячками в різні, не раз дуже непрості, балачки. Зачепився за тему русскіх пєсєнок, які на Вінниччині грали на весіллях та різних там іменинах.

Опасиста тітка цілком і впевнено  стверджувала: «А що, а мені наравляця пісні Пахмутової». А далі взагалі був відпад, коли вона бовкнула, «а Путін – розумний чоловік!». З великою імовірністю, це була вчителька, можливо, і далі продовжувала «преподавати русскій язик» як іноземну мову.

Таке було донедавна у дуже багатьох селах. Учителі як носії русифікації і всілякого політичного ретроградництва – це взагалі цікава тема. З іншого боку: як непросто справжньому вчителеві і просвітникові вийти з того кола! Це, до речі, питання кадрової політики в царині освіти! Але розгрібати це мав би, хто б ви думали? Правильно: Шкарлет!

Десь місяців зо два тому у Львові мене неподалік від крамниці з мережі «Рукавичка» якась, як видно, переселенка питала: «Скажітє, пожалуйста, гдє здєсь магазін «Рукавічка» ілі «Варєшка», что лі?». Кажуть, тепер ці громадяни України домагаються, щоб їм у Львові для їхніх діток відкривали «русскіє класси»!

Днями Інтернет облетіло відео про те, як у Франику енергійний хлопака виганяв якихось знавіснілих нариків, котрі намагалися нудити под гітарку «заунивниє пєсєнкі на свойом язике». «Не будете тут мені заводити русскіє пєсєнкі! І все. І йдіть звідси на… !».

Але це все тільки приказка, зміст якої зводиться до того, як важко іде вимітання нашого дому від окупантських схиблень.

Це мало б бути ключовим моментом культурної політики уряду, в який треба вкладатися розумом, людьми і грішми. Поки що такої політики немає. Приклад із «об’єднаними» телеканалами – промовистий і показовий. Волаючий!!! Ті, хто вчора активно вів промосковську пропаганду в Україні і готував вторгнення путінської орди, нині виступають речниками суспільної єдности!

Центральний зміст мого «лонгріду», над яким я давно задумувався, наступний –  ідея «як розпадатиметься росія» чи навіть «як нам розділити росію». Мовляв, вона є імперією і неминуче розпадеться. Про це в нас люблять погомоніти. Малюють навіть усілякі там карти того, як то воно має відбуватися. Карти з українською Східною Слобожанщиною, Стародубщиною, Кубанню і т. п. На глибокодумних наукових конференціях, із невичерпним самозамилуванням розводяться про те, як нам розділити росію. Бачте, мовляв, які ми сміливі й далекоглядні! Іч, які!

Проблема в тому, що росія сама собою не розпадеться. У це також треба вкладатися ідеями, людьми, грішми, а головне – відповідно спрямованою національною політикою, передовсім інформаційною.

Для того, щоб політика була національною, треба, щоб бодай в час війни чільні чиновники не морочили собі голови «поглянути в очі путіну» і не вели теревені про якісь там переговори із світовим бандитом. Для цього треба, щоб здійснювався політично-інформаційний курс, базований на національному інтересі.

Але повертаємося до «розпаду росії», який має стати наслідком національно-визвольних рухів. Воно, на перший погляд, начебто так. Але повторю: для цього потрібна відповідна інформаційна політика Києва, створення й підтримка національного мовлення мовами поволзьких татар, калмиків, чеченців, башкирів, удмуртів, марійців і навіть далеких якутів та бурятів. А для цього потрібні ресурси: передовсім люди і гроші.

Почати хоча б із тих українців, які сотнями тисяч (ні, мільйонами!) сидять у Москві, Пітері, Тюмені й невтомно трудяться на путінську росію. Тим часом, судячи з того, з якою люттю поводяться в Україні буряти, їм ідеться про те, як заробити грошики на співучасті в злочині імперії. Вони доводять, що вони «тоже русскіє».

Це видно із тих спостережень, якими ділиться Роман Безсмертний про перебування під окупантами в Мотижині і спілкування з ними. Видно, що вони були цілком певні, що прийшли «освобождать».

Він мав досвід спілкування з марійцями, мордвинами, татарами ще в часи служби в совєтской армії. Тодішні враження продовжилися й тепер. Із тих багатьох бандитів-окупантів, з якими він мав справу, лише один на пряме запитання про походження, сказав, що він – азербайджанець і навіть співчуває українцям. Усі решта, які були з поволзьких народів, тобто за зовнішнім виглядом і характерним акцентом були не росіянами, стверджували, що вони русскіє! І лише після подальших питань, які задавав Безсмертний, наче нехотячи, згадували, що вони таки марійці, башкири, поволзькі татари. Навіть поволзькі татари, у яких рівень самоорганізації та самоідентифікації дещо вищий, казали, що вони – русскіє! Всі вони хочуть бути русскіми і участю у війні проти «бандеровцев» довести, що вони – теж русскіє, робить висновок Безсмертний.

Погляньмо на південь, на багатостраждальну Кубань. Країну, заселену козаками.

Вони, не зробивши в червні 1775 року жодного пострілу по москалях, приведених сербом (!) Текелієм на зруйнування Січі, капітулювали, покинули її за розпорядженням цариці Єкатєріни.

Потім випросили собі у неї дозволу поселитися на землях ногайських татар і адигів. Осівши там, сіяли гречку й допомагали царям підкорювати кавказькі народи під московську кормигу.

Склали собі кубанського гімна, переповненого вдячністю цариці Єкатєріни, яка їх вигнала із Запорожжя і милостиво дозволила осісти в Прикубанні.

Ганебний взірець малоросійського підлабузництва і плазування! Співали тужливих українських пісень і вряди-годи печалилися за Україною. Співають і досі. Деякі з них у станицях навіть балакають по-тамтешньому, тобто українською, але не хочуть знати, що це – українська. Балакають собі – і все!

Їхні спроби сполучитися з Великою Україною в роки визвольних змагань були нещадно придушені більшовиками. Сталінсько-кагановичівська розправа Голодомором і масові депортації в 1932-33 роках, обмосковлення і репресії таки зламали хребта тамтешній самоорганізації кубанських українців.

 Від національної ідентичности залишилися окремі спогади й залишки культури, яких вони не зв’язують докупи. На сучасних етнографічних атласах Передкавказзя і Кавказу, виданих у Росії, подаються місця розселення і називаються всі народи, навіть найдрібніші. А кубанців-українців наче й немає. Все залито брудною червоною барвою під назвою русскіє.

Сподіватися, що на підставі спогадів і гарно намальованих історико-лінгвістичних карт кубанці згадають про своє походження і солідарність з Україною, не випадає. Гадати про їхню політичну самоорганізацію в цих обставинах – марна справа. Так у реальному житті не буває. А тим часом в Україні є радіостанція, яка подає цілеспрямовані радіовисилання на Кубань? То є чи ні? Чи ми тільки карти малюємо, де Україна не тільки до Дону, але аж до Кубані? Іч які зухвалі!

Ці спостереження спонукають задуматися про те, наскільки реалістичними є сподівання на те, що «росія розпадеться», бо в ній розгорнуться національно-визвольні рухи.

Це в кращому разі наївні і кволі надії на утопічну справедливість, яка начебто неминуче має настати з чиїхось благих намірів. Не для того путін поділив російську імперію на федеральні округи, керовані кремлівськими гауляйтерами, й підпорядкував їм національні республіки, щоб допустити якісь там національні рухи! Адже історія твориться організованими зусиллями. В це творення треба вкладатися людьми, грішми і цілеспрямованою державною політикою.

Арсен ЗІНЧЕНКО