«Вінниччина на фото»

Персональна виставка фоторобіт відомого у Вінниці і в Україні фотожурналіста Олександра Гордієвича відкрилась в обласній науковій бібліотеці.

У часи своєї активної професійної діяльності він публікувався у дуже багатьох українських виданнях, має власні друковані збірки фотоальбомів і заслужено вважається метром (а може й «кілометром») сучасної фотожурналістики.

А тут ось виставка на пару десятків знімків з такою кількістю відвідувачів, що менша за кількість схвальних лайків окремого посту у його профілі ФБ.

Селяві…

Світ не горить побачити оригінал. Йому досить діджиталізованої копії. А тим часом, як сказав сам Майстер, окремі герої його фоторобіт вже відклали свої портрети на власний «чорний день». Вони хотіли б, щоб світ запам’ятав їх саме такими, якими їх побачив Гордієвич: молодими, мудрими, просвітленими і значущими. Бо портрет «пера Гордієвича» – це не просто фотка на паспорт, а парадний портрет у «зал слави» письменника, музиканта, громадського діяча і т.п. І такі роботи на виставці було представлено, хоча і не у повному обсязі.

Тим часом більшості користувачів сучасних соціальних мереж Олександр Гордієвич відомий своїми пейзажами. Саме вони породжують шквал схвальних відгуків. І це справедливо. Гордієвич має дивовжну здатність побачити у буденній картинці маленький твір мистецтва. Вирізати з кадра все зайве, закцентувати увагу на головному – ось його секрети.

Ні. Є ще декілька, але їх не видно в завершеній роботі. Пейзажист повинен вміти чекати, допоки сюжет дозріє: освітлення, стан неба, поява потрібної кольорової плями, а часом ще десяток умов, котрі зроблять вид довершеним.

І безкінечні повтори теми. Фотограф повертається на точку зйомки декілька разів на рік, аби передати динаміку її буття у різних станах.

Все це – складові Мистецтва, котрі глядач спостерігає, у кращому випадку, кілька хвилин і біжить далі насолоджуватись життям в інших редакціях.

То чи варто вкладати у «невічне» стільки зусиль? Гордієвич скаже, що варто. По-перше, він сам отримує задоволення від процесу, а по-друге, хто його зна, що раптом виявиться «вічним».

 За нинішньої популярності фотоархівів цінною виявляється фотка лавочки, що стояла он на тому місці у часи чиєїсь юності. З цією лавочкою можуть бути пов’язані емоційні спогади двох-трьох людей, а усім іншим їх не зрозуміти. Ось заради ощасливлення таких «ненормальних» і творять фотохудожники. І слід сказати, що у послужному списку Гордієвича таких щасливих вже сьогодні багато, а буде ще більше, коли подорослішають і порозлітаються світом ті дітлахи, що сьогодні купаються у вінницьких фонтанах чи ганяють м’яч у своєму дворі.

Все це ви вже бачили на знімках Гордієвича, і дай Бог, будете бачити ще довго і як власну історію, і як історію нашої держави, бо Олександр Сергійович пише її власною рукою.

Втім, про це сказано у назві виставки – «Вінниччина на фото», але автор, як завжди, приховав культ своєї особистості. Це – його людський недолік.

Він знає, що скромність – найкоротший шлях до невідомості, але активно цим інструментом користується. Мабуть, наслідує давніх богомазів, серед котрих також вважалось негожим ставити персональне клеймо на образі. Сенс мистецва не у рекламі, як то хтось може вважати, у Служінні.

Кому Служити, кожен обирає сам.

Юрій СІКОРСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені