«Всі пожитки на причепі і 10 душ у «Жигулях»…»
На життєвих перехрестях
З розповіді переселенки з Луганщини Ольги Остапенко
Слава Богу, що той словесно-образливий кошмар для них уже в минулому. Діти підросли, а їхні кривдники відчепилися й зрозуміли, що ніякі вони не «сепари», а жертви сьогоднішніх страшних життєвих реалій.
Довколишній світ вони сприймають по-своєму, по-дорослому, з оглядкою на війну, що наступала їм на п’яти… Допоки добралися до Шипинок, то за півтора роки їхні батьки змінили три місця проживання, розпродали і роздали своє майно, а всі пожитки вмістили на причеп легковика. У «Жигулі» втиснули десятеро душ і поїхали у невідомість…
Ми сидимо з Ольгою у просторій веранді будинку, де вона проживає із своїми сімома дітьми. За вікном ллє набивний літній дощ, а у неї раз за разом накочуються сльози, коли згадує про щось болісне, бо її життя, власне, все сплетене з тривог і надій… Приємно вразила чиста українська вимова 46-річної жінки. На запитання, де так гарно освоїла її, відповіла: «Тут, у вас, в селі… Я дуже люблю рідну мову, хоч там розмовляла корявим суржиком…».
- Добре, що Бог послав таку погоду – наловимо у відра і миски води, а то у двох напіввисохлих криницях її дуже мало – ледь на борщ вистачає… А треба ж і помитися, і випрати… У нашому шахтарському селищі Кріпенське на Луганщині теж була така проблема – там воду качали по графіку… Де б не був, а мусив встигнути зробити запаси…
За спеціальністю Ольга – маляр-штукатур. Після закінчення профтехучилища попрацювала кілька місяців на шахті Кріпенська і в неповних сімнадцять вийшла заміж за старшого на два роки хлопця. Його мама завідувала великим дитячим комбінатом і все влаштувала, аби молодят тоді розписали…
- Це була дуже самовладна жінка, яка завжди і в усьому ставила крапку… З її характером я не змогла вжитися, і дуже скоро ми офіційно з Романом розвелися, хоча після того ще вісім років були у цивільному шлюбі – то сходилися, то розходилися… І так нажили двох дітей – Олексія та Софію. Вони зараз вже дорослі. Син створив сім’ю в сусідньому селі Українське, порадував мене внучкою Улянкою, а дочка заробляє на прожиття в Польщі… Біля мене залишилися Ілля, Савелій, Ярослав, Захар, Вікторія, Олег та Сергій. Наймолодший з’явився на світ Божий через півроку після смерті свого тата, і ми всі вирішили назвати хлопчика його іменем…
Обидва чоловіки Ольги народилися з різницею в один рік, але одного й того ж числа – 15 жовтня. Обпечена попереднім гірким досвідом сімейного життя, молода жінка не поспішала зв’язувати «путами Гіменея» стосунки з новим обранцем… До того ж над ними висів якийсь злий рок… Як тільки визначали конкретну дату «походу до загсу», то нізвідки падало на сім’ю велике горе… За перших дев’ять місяців спільного життя вони поховали маму і тата Сергія та батька Ольги…
- І щоб не «провокувати» нових бід, тільки через дев’ять років я сама пішла до загсу, написала заяву і поставила чоловіка перед фактом – «завтра розписуємось…». На той час у нас вже було п’ятеро спільних дітей. У січні 2014 року народився Олежка, а Сергій почав хворіти… Після аварії на шахті, де його привалило породою і розтрощило праву ногу, у нього виявили онкозахворювання кишечника. У Красному Лучі ми встигли пройти перший курс хіміотерапії, на подальше лікування не вистачило грошей, та й часи настали сумні… Наше селище опинилося в тилу тимчасово окупованої росіянами української території… Я ніяк не хотіла з цим миритися і скрізь вела агітацію за Україну… По-справжньому злякалася тоді, коли мене попередили: «Якщо не перестанеш говорити зайве, то прийдуть козаки і виріжуть всю родину… Хіба тобі не жалко дітей?»
І Остапенки почали готуватися до переїзду… Будь-куди, аби тільки подалі від смертельної загрози. Вони знаходили різні телефони різних людей і благали про порятунок… Відгукнулися волонтери, які зарезервували для них хату в селищі Ніжиловичі Макарівського району на Київщині. Власниця будинку погодилася пустити їх на проживання з умовою, якщо власним коштом зроблять зовнішній ремонт оселі… А десь через рік вона загнула таку плату, що за ті гроші можна було в Києві купити квартиру… Довелося знову микатися по чужих кутках…
А світ, як кажуть, не без добрих людей. На життєвій дорозі доля звела багатодітне подружжя з Надією Вікторівною Михайліною. Вона випадково взнала про них від роботодавця їхнього старшого сина Олексія і запропонувала свою допомогу.
- Це саме та жінка, за яку ми повинні молитися все своє життя… І мої діти, і внуки майбутні… Я не знаю, скільки вона заплатила за цю хату, але ми задоволені… Маємо більше сімдесяти квадратних метрів житлової площі, город, сарай, гараж, підвал… Щоправда, багато чого треба вже ремонтувати, а коштів ледь вистачає на прожиття… Одного борошна йде на місяць цілий мішок. Ось вітер кинув старі вишні, зламав горіх, повалив гнилий паркан, а я безсила щось сама зробити… Все впирається у гроші. Отримую три тисячі гривень пенсії по втраті годувальника, і на Сергійка дають дві тисячі сто гривень допомоги як багатодітній сім’ї до шестирічного віку дитини… А ще трохи заробляю у фермера в Попівцях. Ніяк не можу відважитися піти з проханням про допомогу до голови Копайгородської селищної ради Людмили Василівни Кушнір… У нас немає телевізора і один комп’ютер на трьох школярів… Навіть не уявляю, як будуть навчатися в онлайн-режимі Захар, Вікторія та Олег… Одне знаю, що толку з тієї науки буде мало… Ілля та Савелій продовжать навчання на трактористів у Кузьминецькому аграрному ліцеї, а Ярослав поступив у Барський будівельний ліцей…
Чоловік Ольги Сергій помер рівно через півроку після переїзду в Шипинки – 17 листопада 2016 року. Йому було 41. Жінка залишилася одна в чужій стороні. Всю себе віддає дітям. Вони у неї не позбавлені доброти і материнської ніжності… З гідністю вона захищала їх в школі від образливого слова «сепаратист», бо ми ж «нікому нічого не винні…». А ще вона як «пташка об лід» б’ється над проблемою – вирівнюванням розбіжностей у свідоцтвах про народження дітей та єдиному комп’ютерному реєстрі. Трьом синам їй вдалося-таки зробити паспорти, а Ярослав ще чекає маминої допомоги…
Багато випробувань звалилося на долю цієї сильної жінки-вдови. Вона каже, що знайде у собі сили подолати ці труднощі, як і знайшла мужність розірвати стосунки з рідними, що залишилися на тимчасово окупованій території.
- З 6 березня я зберігаю у телефоні переписку з маминою рідною сестрою тіткою Валею. Вона мені тоді написала: «Хочу тебя попросить на всякий случай, никуда не бегите, не суетитесь. На крайний случай пересидите у себя дома. Росподразделения мирное население не трогают. Они защищают украинские земли от фашистких прихлебателей и баз НАТО. По мирним домам они не стреляют. Вас могут бомбить свои нацбатальйоны (не дай Бог). Не переживайте, все скоро закончится…». У відповідь я відписала: «Вы мне предложили сейчас стать пушечным мясом. Нас убивают не так, как убивала вас украинская армия. Они сносят города под ноль…».
Після таких «порад» я вже не спілкуюся з мамою, сестрою і тіткою. У них своє життя, а в мене своє… У нас різна правда.
Віктор Зеленюк.
Копайгородська громада.
На знімку: Ольга Остапенко із своїми дітками.
Фото автора.
