Коли сказали здати трофеї
– Куме, а чуєте, там тойво, кажуть, шо нада трофеї здать. Добровольно.
– Та шо?
– Та шо, та шо? Та жалько ж, нє?
– Га? Тю! Несіть велику амбарну книгу, зара подивимось, шо ми можем виділить. Добровольно.
– Давайте пістолети там, рушниці, карабіни які-небудь. Цього добра, хоч на вагу, хоч поштучно. Сотню льогко!
– Сто піїсят. Сотню не повірять же ж.
– Тоді ще вісім накиньте. Разом сто піїсят вісім одиниць. Безпалівно!
– Карабінів зо два десятки можемо. Ружжами нада розбавити, шоб в очі не кидалось.
– О! Кулеметів десяток. Нє, вісім, шоб щот не був круглий.
– Та да. Гранатомети… Гранатометів десять. Нє, п’ять!
– Чотири. Нема чого гранатометами розкидатись. Вони нам не даром достались. І оп’ять же, шоб не для круглого щоту. Не привлікаєм вніманіє.
– Ну, з гранатами діло обстоїть неплохо. Гранат можемо зо два відрі відсипати.
– Одне відро. Відра в нас тоже не казьонні.
– Ндаа, відра жалько. Хай буде…
– Відра, як відра. Бронемашин жалько, ото жалько!
– То їдну дамо!
– Їдну він дасть! Хто нам повірить? Тре дві давати.
– Ну, дві, то дві. Ееех… Тімболєє, шо ми їх не розмитнювали! Бугагага!!!!
– Танки ми тоже не розмитнювали. Бугагага!
Тіко танки прийдецця оддать, їх не заховаєш.
– Шо, усі???
– Та чо зразу усі?? Одинаццять! Одного лишимо. Шоп був.
– Жалько…
– Найшли шо жаліти.. Дороги портить. Соляру жере, як бик брагу. От єслі б САУшку нам, ото було б діло.
– САУшку даааа. От чого нема, того нема!!
– А жалько…
– Ндааа..
– А з ослобонітелями, шо робить будемо?
– А про ослобонітелів ніде не писало, приказу такого не було. Тімболєє, Степанівна їх крепко припахала.
– Ндааа, Степанівна єслі припахала, там ні ООН, ні Красний Крест не поможе.
– Та ніхто й не ріскне. Нема дурних протів Степанівни.
– Ну, шо? Наче всьо, шо могли, виділили. Ходімо-но, гайда, кропиви накосимо. Тре СУку-35 прикрити за стодолою.
– Ходімо. Оце ще мене, куме, безпокоїть, шо хутір без ППО стоїть. Нада шото думати…
З Інтернету,
але ж як правдиво…
