«Коли серце сповнене добром»
Волонтерство… Починаючи з 2014 року, це поняття для українців набуло особливого змісту. Адже підтримка наших захисників, внутрішньо переміщених осіб для багатьох стала справою життя.
Втім, серед сотень і тисяч подільських волонтерів є люди, котрі навіть поміж них вирізняються… Ну, як би це точніше сказати чи виразитись?.. Своїм подвижництвом?.. Відданістю?.. Жертовністю?.. Словом, вони не такі, як усі.
Розумію, що ці визначення герою цієї розповіді не зовсім сподобаються. Але як ще можна охарактеризувати людину, котра, починаючи від 24 лютого 2022 року, особисто зробила близько 40 рейсів із волонтерською допомогою. Спершу до Києва, Ірпеня, Бучі та Гостомеля, а потім на передову Східного та Південного фронтів.
Тисячі й тисячі кілометрів у дорозі, безсонні ночі за кермом, втома, від якої самі злипаються очі, і кава, кава, кава… Літри кави, яка не дає заснути у виснажливих подорожах на «передок».
Все це – підприємець, меценат, депутат обласної ради від політичної партії «Українська стратегія Гройсмана» Віктор Миколайович Пигуля.
– Активним волонтерством почав займатись ще із 2014 року, – каже Віктор Миколайович. – Ми їздили в «гарячі точки» на Донбас, допомагали бійцям, зустрічались з ними. Так тривало десь рік-два. Потім забезпечення армії стало кращим, і необхідність у волонтерській підтримці суттєво зменшилась. Але все змінилось після 24 лютого з початком масштабного вторгнення росії в Україну…
«Вертався і підбирав жінок із дітьми»
– Як особисто для вас настала війна?
– З масованого обстрілу військової частини, яка розташована в сусідній Черкаській області. Удич, де я живу, звідти за якихось десять кілометрів, а полями й того менше. Навіть у нашому селі почали вилітати вікна, розпочалась паніка, і я зрозумів, що це війна. Ну що робити в цій ситуації? Думаю, слід поїхати до голови нашої Теплицької громади Руслана Івановича Трамбовецького. Нехай збирає актив – гуртом вже вирішимо, як діяти. Скільки там від того Удича до Теплика, але дорогою мені зустрілись великі натовпи дуже наляканих біженців. Всі вони були із Черкащини, а тікали сюди, на Вінниччину, подалі від вибухів. Серед біженців було дуже багато матерів із дітьми. Так що до Теплика я приїхав не один, а привіз із собою стільки людей, скільки помістилось у машину. Потім ще кілька разів вертався й підбирав жінок із дітьми.
А тим часом у самому Теплику впродовж лічених годин були організовані місця, де цих біженців вдалось прихистити. Було холодно, вогко, то всіх розташували по школах і дитсадках. Минуло небагато часу й організували гаряче харчування.
Я завжди дивувався умінню українців організовуватись у критичних ситуаціях. Отоді якраз і був такий випадок. Всі згуртувались, всі знали, хто чим має займатись. І ми дуже швидко приймали людей, поселяли й годували. Так вони прожили у нас перших три дні, а коли все трохи вгамувалось, потроху стали повертатись додому.
А потім у Теплицькій громаді дуже швидко розпочався розвиток волонтерського руху. Жодна громада не стала осторонь, і ми почали возити допомогу на Київ. У першу чергу тероборонівцям і хлопцям із ЗСУ. Возили своїм транспортом і переважно продукти харчування. Таке враження, що ніхто ні до чого не готувався, тому що їм потрібно було буквально все – одягнутись, взутися, на чому спати, що їсти…
«Людей вивозив вантажним бусом»
– А в Києві на той час коїлось щось страшне, – пригадує Віктор Пигуля. – Там була паніка: кацапня постійно обстрілювала столицю, і звідти намагалась виїхати велика кількість людей одразу. Скрізь давки, черги, крики, нервозність. Вокзали переповнені: одні потяги йдуть, інші – запізнюються, треті – скасували. То ми туди возили те, що потрібно для оборони, а назад забирали людей. Для цього давали оголошення нашим тепличчанам, що ось мій телефон. Я буду в Києві тоді-то й тоді-то, стоятиму там-то й там-то. Телефонуйте, попереджайте рідних, нехай приходять, і я вивезу їх на Вінниччину. Таким чином я власним бусом особисто перевіз більше сотні людей. Бус був вантажний, люди з речами, але заради того, щоб вирватись із того пекла, були згодні терпіти всі незручності. Пригадую, що дуже багато було жінок із дітьми, а чоловіків значно менше…
«Те, що побачив, було страшним…»
– Коли окупанти відступили від Києва, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, то я там був одним із перших. Туди ще не скрізь можна було їхати: там зачинено, там заміновано, там ще якісь недобитки пострілюють…
Але ми знали, що там залишились наші люди: без їжі, без води, без тепла, без житла. Це було страшно. Я ж там бував і раніше. І коли побачив, на що це все перетворилось… Отак їдеш, дивишся – розвалені будинки, але розумієш, що прийде час, і все це відбудують.
Найважче було спілкуватись із людьми. Тому що починаєш розуміти, що вони відчували, що вони пережили і через що їм довелось пройти. Коли очевидці розповідають, які дикі звірства коїлись у них на очах. Як зв’язували, катували, розстрілювали, як потім по тілах їздили танками… І люди все це бачили. Тому в мене до окупантів нема ні найменшого жалю. Це не люди, не нація. Це – біосміття, яке має пережити те ж саме, що пережили українці. Тоді буде відплата й справедливість.
Пригадую випадок. Приїхали під Київ, роздаємо людям якісь продукти. Дивимось: іде жінка. Просто кудись іде у світи. «Можна вам дати продукти?» – «А ви хто? Ви з України?» – «Ми волонтери з Вінницької області…» – «То ви – наші?!» Вона просто на плечі падає і плаче. Вже не пригадую, що її там дали. Вона взяла цю торбу, розвернулась у другий бік і пішла. А враження таке, що вона не бачить і взагалі не розуміє, куди йде. Ми не стали її нічого розпитувати, бо й так все було зрозуміло.
«Якби міг – обійняв би кожного волонтера»
– Перші рази, коли їздили, то було потрібно все. Потім почали зв’язуватись із волонтерськими групами та організаціями, а також тримати контакти із військовими, командирами підрозділів. Так що тепер веземо переважно цільові вантажі: спорядження, продукти – все під замовлення.
Дуже допомагають волонтери, серед яких хотів би відзначити Жанну Шишкіну, яка після трагічної загибелі чоловіка продовжує його справу. Вона комунікує зі всіма командирами, волонтерськими організаціями, рідними, близькими бійців. Словом, Жанна знає все. Для неї нема «свій»-«чужий», «далекий»-«близький». Вона знає, що кому потрібно. Так само і збираємо, що кому потрібно. Туди – одне, звідти – забираємо їхнє. В основному – це речі, які слід відремонтувати. Для прикладу, цього разу забирали мотоцикла. Вибудовуємо логістику, аби охопити якомога більшу кількість військових частин. А загалом ми з бійцями постійно на зв’язку. Раніше ми їздили два-три рази на тиждень. Був час, коли тільки приїхав і тут же вантажимось і їдемо знову, бо розуміли, що нас там чекають. Все, що привеземо, – воно там вкрай необхідне.
Зараз їздимо менше – раз на тиждень, а, буває, то й раз на два тижні.
Веземо продукти харчування, сухпайки, передачі від рідних, хоча із військовим спорядженням тема відкрита: каски, бронежилети і так далі. Спершу вивчаємо потреби, збираємо замовлення, завантажуємо передачі від рідних (вони всі підписані) і відвозимо на передову.
От, скажімо, крайнього разу ми проїхали 14 військових частин і все віддавали бійцям. Бачили б ви їхні емоції – отримати смаколики, які ще пахнуть рідним домом…
– Кого б хотіли відзначити серед волонтерів та волонтерських організацій?
– Серед місцевих мені б хотілось відзначити голів Теплицької та Соболівської громад – Руслана Трамбовецького та Віру Асауленко, всіх директорів шкіл, сільських старост та величезну кількість небайдужих місцевих мешканців. Також хотів би відзначити вже згадувану Жанну Шишкіну, сім’ю Лупещенків, Володимира Ворущака, Віктора Захарчука, Івана Власюка, Миколу Коновальчука, Володимира Колісника, Анатолія Фурдика та багато інших підприємців, які постійно підтримують формування наших поїздок на передову.
А з обласних – це «Подільська громада», Міжрегіональний координаційний гуманітарний штаб, БФ «Вінниця – комфортне та безпечне місто», БФ «Енергія відродження». Дуже багато допомагає Вінницький міський голова Сергій Моргунов та голова обласної ради В’ячеслав Соколовий разом зі всіма заступниками. До речі, цього разу один із них, Дмитро Чаленко, також їздив зі мною у поїздку. Ми удвох побували аж на передовій. У нас взагалі дуже сильна й професійна команда в облраді. Допомагають, хто чим може. А один із наших колег, також депутат від «Української стратегії Гройсмана» Олег Легеза, навіть служить у дуже серйозному бойовому підрозділі. Ми його також відвідали разом із Дмитром Чаленком
«Повертаєшся, а в серці ніби все вигоріло»
– Перші рази були дуже емоційно важкими. Коли їдеш туди, ще про щось говориш. А от коли повертаєшся, то ніби все вигоріло всередині. Мовчиш. А в душі дивуєшся могутній силі духу наших хлопців. Який у них панує настрій, попри великі втрати. І розумієш, що без цих поїздок, цього спілкування з ними вже сам не можеш. Відчуваєш свою потрібність саме там. І це підстьобує знову й знову збирати передачі, вантажити буса і знову рушати в дорогу. Кожна зустріч із цими неймовірними хлопцями додає наснаги. Неймовірне відчуття потрібності, що ти зробив щось корисне для них, для всіх, для України. Зустрівся, обійняв, поговорив. Для мене це важливо. Дуже важливо…
– Нам зараз не розповідають усієї правди про те, що коїться там. Але судячи з того, скільки щоденно убитих та поранених, то йдуть пекельно страшні бої…
– І, можливо, й правильно роблять, що не розповідають, бо є речі, про які поки що зарано говорити. Щоб не було паніки чи занепадницьких настроїв. Тут причина, мабуть, саме в цьому. Знаєте, що вражає найбільше? Величезна кількість зрадників серед місцевих. Росіяни ж готувались до цієї війни 20 років. Вербували всяку погань, проплачували інформаторів, от вони й повилазили тепер. Здають позиції наших військових, а від цього гинуть наші хлопці. Оце одна із найбільш серйозних проблем.
– А друга, очевидно, недостатня кількість сучасного озброєння?
– Теж не скрізь однаково. Спершу взагалі було дуже складно. З легким піхотним озброєнням хлопці йшли на танки. Але всі розуміли, що здаватись не можна. А потім поступово почала надходити важка техніка. Але, на жаль, не в такій кількості, аби здобувати поки що якісь визначальні військові перемоги. Але ворога було зупинено, і зробили це наші безстрашні воїни.
Я особисто бачив під Бучею, Ірпенем, Гостомелем спалену російську техніку. Чим в неї стріляли, не знаю, але від танків залишаються лише дві гусениці і трохи поплавленого металу знизу. Тобто, він згорає при такій температурі, що випаровується сталь. Горіло, текло, застигло – від танка залишається якась маленька частинка – і все.
А поранені… Так вони ж рвуться на фронт. Сам був свідком, як поранені бійці, котрі ще не зовсім долікувались, рвались у свою частину на передову. Це приклад мужності та героїзму наших захисників, на таких хлопцях тримається оборона нашої країни, на волонтерах та на всіх патріотах України.
Нам би важкої наступальної техніки побільше – і погнали б ворога за межі нашої країни. Чекаємо ось ленд-лізу. Десь із жовтня має запрацювати. А тим часом тримаймо фронт всі гуртом. Допомагаймо війську та один одному. Те, що на Вінниччині дуже часто не «бухкає» – не означає, що все добре і спокійно. Війна триває і перемогти у ній можна лише разом. Тільки наша єдність і згуртованість, віра у Збройні Сили зможе нам допомогти здобути довгоочікувану перемогу та мир. Ми, українці, – найкращі.
Записав Олег КРИВОНОС
Фото: Віктор Пигуля
