«Караюсь, мучуся… але не каюсь»

Даруй словам святую силу

Людськеє серце пробивать.

Щоб милість душу осінила.

    Тарас Шевченко.

Тарас Шевченко – світла радість, могутня сила й честь українського народу. Тарас Шевченко – велика сила, національна і світова.

Сила поета – в українському народові, в нерозривності з його долею, з долею його України.

В одному зі своїх досліджень про творчість Кобзаря Леонід Новиченко писав: «Якщо спробувати знайти найвиразніший епіграф до Шевченкової поезії періоду десятилітнього ув’язнення, то, мабуть, не знайдеться кращих слів, ніж власне визнання поета: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»

Мені ж здається, що ці слова є епіграфом до всієї поетової творчості, його життєве кредо. Адже в них – увесь мужній, непохитний характер Тараса Шевченка, який за будь-яких обставин відчував себе борцем. І в дні, коли створював свій цикл «Три літа», і в дні перебування в казематі, і на засланні, в дні солдатчини, – він створював у своїй ліриці, по суті, одну велику поему про народ і себе – його сина і борця.

Жандарми луснули б від злості, коли б знали, що їх арештант і в казематі третього відділу царської охранки наважується писати вірші. Поет Кесар Андрійчук у вірші «Шевченко в казематі» так описує ці дні життя Кобзаря:

Здригнувсь Тарас…

Лиш сивий морок в стінах каземату –

У цій тюрмі лихій.

Вологе світло ллється із-за грат

На вбогий стіл, на цемент, на кайдани,

І недописані рядки горять,

Немов у серці рани.

Хто зміг би творити в таких умовах, крім непримиренного борця і справжнього митця, який не може не писати, коли почуває і мислить.

В’язень дивиться в клаптик темного беззоряного неба за гратами, а своїм духовним зором бачить «славну Україну», і лягають на папір слова, в яких висота самозречення в ім’я народу та України величезна. В одному пристрасному пориві, розриваючи папір на шматки і ламаючи перо, ніби кров’ю серця кладуться на папір рядки:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять.

        («Мені однаково»)

Цикл «В казематі» – то «ціла картина розбитої долі народу, його, Тарасового народу, якому відібрано право на життя задля перетворення його в податливу масу. Але права самооновлюватися в розмаїтті форм, права мати своє обличчя і пам’ять – того права не відбереш» (Євген Сверстюк).

Тож і в довгі роки царевої «найсуворішої заборони писати й малювати»  Шевченко протестував проти цього духовного нищення всіма силами душі і  гнівно таврував тиранів ненавистю  за те, що нівелювали національну свідомість, історичну пам’ять і душу народу:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

Морока з ними, щоб ви знали.

                       («Царі»)

Водночас поет картає і народ за його пасивність, рабську слухняність, байдужість:

…Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте.

                         («П.С.»)

І він писав. Писав, ховаючись від унтерів і офіцерів, від фельдфебелів і тупих солдатів, від усього світу. Писав вуглиною, крейдою або видушеною бузиною на стінах казарми. Писав очеретиною на піску кос-аральського побережжя. Писав кров’ю власного серця на роз’ятрених ранах свого народу. Писав вогнем на скрижалях світової історії. Всі його думи на засланні про рідну і безталанну Україну:

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

Вдалині від України, в пропахлій смородом казармі під свист шпіцрутена народжувались палкі слова:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

     («Гори мої високії»)

Хочу сказати, що в поетові, звичайно, не слід вбачати якогось холодного стоїка, глухого до ударів долі. Його поезії, написані на засланні, народжені з печалі і неймовірної журби. Ті рядки – найніжніші порухи серця зраненого поета, стражденна сповідь його зболілої душі. У нього вириваються слова, сповнені нелюдської муки:

Чи доля так оце зробила?

Чи мати Богу не молилась.

Як понесла мене? Що я –

Неначе лютая змія,

Розтоптана в степу, здихає,

Захода сонця дожидає.

(«Хіба самому написать…»)

Але сподівання зборювали журбу, віра долала зневіру. У поета і гадки не виникає про каяття:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!

(«О думи мої! О славо злая!»)

Поет і після заслання залишився незламним. І вічно живими були в його серці біль і готовність захистити невинних. Він залишився непримиренним до зла і беззаконня, провідником боротьби із силами поневолення, фарисейства, облуди. Боротьби великої і вічної за Україну, за її народ.

За кров і руїни, за страждання і горе, за мільйони замучених у тюрмах і на каторзі, за розстріляних і повішених, за сльози вдів і сиріт – смерть царям.

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду…

Окують царів неситих

В залізнії пута…

                  («Неофіти»)

Великий Кобзар, великий у своїй справедливості син України, що пішов дорогами велелюдними як пророк і всюди ставив своє полум’яне слово на сторожі найбільшої в світі правди і людяності, вірив:

…Люди виростуть. Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

 («І Архімед, і Галілей»)

Віруємо і ми, наш Тарасе, у перемогу рідної  України.

Світлана ТРАВНЕВА,

член НСЖУ

Від редакції.  Дійсно, поезія Тараса Шевченка залишається актуальною для українців у всі часи. Але особливої гостроти й актуальності вона набуває нині, коли Україна веде визвольну війну за незалежність із віковічним ворогом.

Чи розуміють значення Тараса Шевченка для України та українців окупанти? О, вони розуміють, ще й як розуміють… Інакше б не розстріляли з кулемета пам’ятник Кобзареві у Бородянці, коли їм вдалось на недовгий час окупувати це містечко на Київщині. Для них Шевченко страшний навіть мертвий. А це означає, шо він досі бореться за Україну.