Всеукраїнський сад – з окремих багатих садочків

Глобальне потепління на нашій планеті приносить немало проблем. Але, як мовиться, кожна палиця має два кінці. Отак і потепління дає окремі плюси, якими варто скористатися. А саме: воно допомагає нам просувати ареал плодових екзотів усе далі на північ. Деяких – навіть у промислових масштабах, але попередня апробація всього відбувається здебільшого на присадибних ділянках. І якщо навіть найкращих сортів яблуні, груші, сливи і вишні-черешні в наших садах – це вже давно читана проза, то справжньою поезією виглядає якась нова морозостійка плодово-ягідна рослина чи гібрид.

Тема актуальна з кількох причин. Наша Перемога над російсько-фашистськими окупантами неодмінно буде, і за допомогою всього цивілізованого світу належить підняти країну з «братських» руїн, перетворити її у квітучий сад включно з новинками, які в наших краях уже надійно прижилися.

Ще одна проблема – фізичні і психологічні рани наших захисників і тих людей, які щойно пережили фашистську окупацію з усіма її жахами. Що вирощування плодових екзотів є одним з кращих видів реабілітації для таких потерпілих, я вперше почув ще на початку вісімдесятих років минулого століття від А. Топольського в селі Балабанівка колишнього Оратівського району. Анастасій Васильович сам був важко пораненим на фронті під час Другої світової війни, але вважав, що захоплення розведенням усіляких дивовиж допомогло йому не лише вижити, а й побачити глибоку старість (наскільки пригадую, він залишив цей світ на 95-ому році життя).

Так, Топольський був професійним біологом, викладаючи цей предмет у місцевій школі. Але серед популяризаторів екзотів у наших краях за майже півстоліття газетярської праці я навіть частіше, ніж біологів, зустрічав слюсарів, інженерів, перукарів, здатних читати лекції на ці теми нарівні з докторами біологічних наук. І чим більше таких людей у нас буде, тим багатшим стане наш край.

Днями надійшла інформація, що справжній доктор сільгоспнаук, головний науковий співробітник Інституту рослинництва ім. В. Юр’єва Сергій Авраменко, незважаючи на дикий напад ворогів, зумів нинішнього року виростити на рідній Харківщині врожай маракуї. Як це йому вдалося? Поширив її у друзів у різних куточках області, а потім ще й наші славні воїни стрімко звільнили той край від фашистів.

Вчений підтвердив думку, що хоч ця рослина має низьку морозостійкість на початку вегетації, зате надійнішу – наприкінці. І якщо порівнювати тамтешній клімат з нашим, то у нас він навіть дещо м’якший. Це означає, що і на Вінниччині, особливо у її південній частині, маракую можна вирощувати.

А чи займається вже цим селекціонер, журналіст і письменник з «південного полюсу» області, тобто із села Крикливець колишнього Крижопільського району Микола Завальний? Так, зв’язавшись з ним, навіть почув про те, як колега збільшує вегетаційний період цієї рослини, загартовує її тощо. І не тільки її. Адже Микола Якович займається селекцією й адаптацією рослин понад півстоліття, тому його колекція дивовиж якщо не найбагатша, то одна з найбагатших у нашій області.

Він схвально зустрів пропозицію згуртувати колекціонерів плодових екзотів області і з-за її меж для підтримки майбутніх колег з числа військових та інших постраждалих через війну. Також погодився у зв’язку з цим на активнішу співпрацю у творенні сторінки «Земля. Садиба. Господар», періодично виступати на ній з консультаціями.

Що стосується центрально-східних районів області, в яких мені доводиться переважно працювати, то найцікавішим домашнім біологічним садом плодових екзотів є результати старань подружжя Лебедів з Липівця. Ганна Анатоліївна і Василь Федорович зуміли зібрати в себе мало не все, що вдалося акліматизувати в наших краях. Щойно згаданої маракуї, здається, я там не зустрів, зате в них уперше спробував зізіфус, або унабі – так званий китайський фінік. За деякими джерелами, він входить до п’ятірки кращих лікарських рослин світу.

Також у відкритому грунті росте у них азіміна з Південної Америки, різновиди хурми, актинідія аргута, а інжир – у траншеях, оскільки гнучкі стебла дозволяють опускати його на дно і вкривати на зиму. Останнім часом Лебеді розширили свою оранжерею, де, крім лаврів і трійки найвідоміших усім цитрусових, надійно прижились бергамоти, клементини, кумквати, лайми, памело, світі…

Ідея згуртувати любителів екзотів навколо «Вінниччини» й використати для реабілітації постраждалих у результаті російсько-фашистського нападу цим давнім героям нашої газети також сподобалась. Позитивних моментів тут вистачає. Адже, крім основної мети, найцікавіші природолюби в громадах більше дізнаються одне про одного, практикуватимуть обмін надбаннями, ділитимуться досвідом поширення рослин.

Заслуговує на увагу і старання Петра Дмитровича Семенюри з села Велика Ростівка того ж колишнього Оратівського району. Вже будучи вінничанином,  він посадив у рідному селі десятки маловідомих тут рослин і взагалі перебрався сюди. Потім за підтримки ровесника-односельчанина, а згодом завідувача відділом садівництва Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді у столиці Петра Олександровича Мазура заклав невеличкий ботанічний сад біля місцевої школи. За щасливим збігом обставин біологію тут викладала вихованка вже відомого нам А. Топольського з Балабанівки (на жаль, прізвище забув, а уточнити через відсутність світла неможливо). І хоча з поширених причин (мало дітей) цей заклад у В. Ростівці вже «оптимізували», ті цікаві насадження збереглися. Але й на цьому Петро Дмитрович не зупинився. За підтримки молоді вирішив засадити один з пустирів за селом. Хай і не рідкісними, але переважно плодовими деревами й кущами. Пройдуть роки, десятиліття – і в разі належного догляду матиме село прекрасне насадження, яких у нас поки що менше, ніж пустирів.

Що стосується Вінниці і її околиць, то ентузіастів справи, про яку йдеться, тут усе прибавляється. Можливо, свого часу певну роль у цьому відіграла і наша «Вінниччина». Якось ще на рубежі тисячоліть на одній з редакційних нарад я висловив пропозицію проводити у дворі редакції навесні і восени рослинні виставки-ярмарки за участю читачів та позаштатних авторів. Редколегія підтримала, і впродовж двох десятиліть той захід ставав усе популярнішим. Але з часом змінювалось законодавство. І хоча редакція з тих ярмарок жодних надходжень не мала, а лише незначні витрати, колеги стали побоюватись двозначного трактування заходів і відповідного покарання.

Ось чому зникли ті ярмарки біля редакції, за якими так шкодують наші читачі і досі просять відновити їх. Ясна річ, це справа не сьогоднішня, бо вистачає проблем куди важливіших. Але сподіваюсь, що після Перемоги над фашистами й ці питання з міськрадою узгодимо належно, відродимо добру справу, яка стане ще актуальнішою.

Микола КАВУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені