В історію села… на крилах лелек

У цього вбіленого сивиною чоловіка за спиною 78 років життя і більше піввіку педагогічного стажу. Це – заслужений вчитель України, «Відмінник охорони природи України»,  відомий орнітолог Анатолій Костогриз. Про себе він напівжартома каже, що в багатовікову історію рідного села Ялтушків «влетів на крилах лелек…». І на підтвердження цих слів розповідає про цікаве минуле з активного шкільного життя.

За фахом Анатолій Костогриз вчитель хімії та біології. Свого часу закінчив Черкаський педагогічний інститут, але доля так розпорядилася, що найбільше визнання прийшло до нього через позакласну роботу. Дев’ятнадцять років вів у школі гурток «Юні друзі природи» за напрямками «Білий лелека»,  «Ластівка сільська», «Грак», «Джерело». Це захоплення стало приємною і  корисною справою його життя.

– У Вінницькій області операція «Лелека» розпочалася 1969 року з ініціативи тодішнього директора Вінницького обласного будинку природи Євгена Івановича Жиліна, – згадує Анатолій Леонтійович. – Було проведено детальний облік гнізд і виявлено 1752 гніздівлі лелеки білого. Спочатку юні орнітологи нашої школи встановили у селі шість заселених гнізд і два незаселених, а в колишньому вже Барському районі – 64 гніздівлі. З роками поселення лелек в Ялтушкові зросло до п’ятнадцяти гнізд, і тоді ми назвали своє село «столицею лелеки білого».

За завданням Інституту зоології Академії наук України і Вінницького  товариства охорони природи ми з 1974 по 1992 роки проводили кільцювання лелеки білого, доглядали їхні гнізда та проводили вивчення біології цього птаха. За цей період обстежено 223 лелечих гніздівель і закільцьовано 621 лелеченя. Ми вели наукові спостереження між кладкою яєць і «виходом» пташенят.

Той, хто вважає кільцювання птахів, і зокрема лелек, нескладним завданням, дуже помиляється. Бо, по-перше, вони хоч і гніздяться поблизу людських осель, та все ж обережні і лаштують своє «кубельце», яке, до речі, може важити пів тонни і більше, якомога недоступніше для непроханих гостей. Отож до гуртка брали тільки дужих і фізично здорових хлопців. Я їх перевіряв на перекладині – якщо підтягуєшся не менше десяти разів і не боїшся висоти, то ти наш.

Навчання учнів-орнітологів чимось нагадувало підготовку скелелазів. Дівчат на таку небезпечну роботу принципово не брали. Єдиний виняток Анатолій Леонтійович зробив для власних доньок Ірини та Мар’яни, які були його незмінними помічницями у веденні документації та виготовленні стендів-звітів про роботу гуртківців. У команді батька був і син Леонід, нині кандидат сільськогосподарських наук. Він та сестра Мар’яна стали біологами, а Ірина – філологом.

– Пригадую випадок, коли в сусідній Сеферівці ми діставались до гнізда на ясені та монтували на  висоті дерев’яні драбини, які нам позичили місцеві жителі. Спочатку до шестиметрової драбини прив’язали чотириметрову, а верхню, триметрову, відвели дрючками вбік, щоб обійти округлість гнізда і взяти пташенят в руки. На монтаж драбин затратили майже три години часу, ніхто, звісно, нікуди не поспішав. А справжнім героєм цієї події став тоді семикласник Коля Іськов. Хоч і використовували ми страхувальні мотузки і каску на голову, але я дуже переживав за його безпеку.  Коли він втомлений зліз на землю, всі присутні зааплодували. Дуже шкода, що цей сміливий хлопець трагічно молодим загинув в автоаварії.

А ще пам’ятаю, як на прохання жителя Ялтушкова на вулиці Зарічній ми знімали із старої хати лелече гніздо і переносили його на зрізаного поряд ясена. Це теж була виснажлива і ризикована робота, але все минулося добре. До речі, за весь час існування гуртка природолюбів  ми не мали жодного випадку травматизму. За 19 років у нас було підготовлено 16 інструкторів по кільцюванню лелеки білого.

Цей дивовижний птах, поряд з гілочкою калини, пшеничним полем та барвінком, як на мене, також є впізнаваним символом України. Найперше, вони гніздяться лише біля людей і якимось чином вловлюють людську енергетику, і коли людина відходить у засвіти, лелеки перестають там гніздитися. Так було колись у мого діда Мусія, в селі Колосівка, де бузьки ставили гніздо доти, поки був живий дід. Коли ж його не стало, то наступного року птахи не вивели потомства, тоді й зовсім залишили обійстя. А взагалі вважається, що лелеки горнуться до добрих людей.

Живучи століттями поруч, люди помітили чимало прикмет, пов’язаних з чорногузами. Кажуть, якщо птах рано прилетів – буде тепле літо. Починає непокоїтися – на погану погоду. Стоїть на одній нозі – до похолодання. Якщо лелеки навесні заклекотали в гнізді – час садити цибулю. Перед тим, як має здійнятися вітер, бусли довго кружляють біля своїх гнізд. А загалом у народі кажуть, лелека приносить тепло і забирає його з собою у вирій. 

Хоч я вже два роки не працюю в школі, але постійно цікавлюся, як склалося життя моїх гуртківців. Сорок відсотків з них стали військовими, третина – біологами, а перший наш кільцювальник Василь Комар вивчився на геолога. У школі й досі зберігається чудовий стенд «Наші лелеки» з картою-схемою вісімнадцяти довколишніх, де проводилися дослідження життя лелек.

На мою думку, найбільше цих білокрилих красенів треба любити за їх, так ми мовити патріотизм. Хоч як би зручно та затишно було в теплих краях, та все ж виводити потомство лелеки летять в Україну.

Отак би й нам, людям, навчитися в мудрих птахів «інстинкту» – завжди, й не лише при біді, повертатися.

Віктор ЗЕЛЕНЮК

Барська громада

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені