Ладижинська модель управління, або Про адміністративну трайболізацію, фейкове місцеве самоврядування та державу в державі…

Традиційно на початку грудня в Україні  відзначають День місцевого самоврядування, тож ця публікація  покликана в першу чергу розкрити цілий ряд проблемних аспектів щодо   місцевого самоврядування на прикладі  міста Ладижин, що на Вінниччині. До того ж, минулого тижня  тема     теплового колапсу в Ладижині (після нещодавнього обстрілу рашистами місцевої ТЕЦ, в результаті якого 18 тисяч мешканців залишились без тепла) була топ-новиною  всіх національних ЗМІ.

Чому саме досвід Ладижина  потребує  вивчення   та   аналізу? 

По-перше, Ладижин – це економічний центр області, 22% економіки Вінниччини зосереджено саме тут, тож Ладижин є однією  з головних  громад, яка  дотує   бюджети  і є основою економіки області.  Та і бюджет Ладижина кожного року входить у 5-ку кращих бюджетів України в перерахунку на душу населення і є бездотаційним. 

По-друге,  фактично  Ладижин набагато раніше використав для себе всі переваги адмінреформи, оскільки після  набуття статусу міста обласного значення в 2000 році отримав і повноваження, і відповідний бюджет, який формувався за зовсім іншими показниками, ніж в  інших громадах.

По-третє, в  Ладижині  з 2000 року відсутнє підпорядкування районній раді та  районній державній адміністрації, оскільки  районний центр був у сусідньому Тростянці, відповідно,  вся влада належала  міській раді в особі  міського голови на відміну від інших громад, де  періодично  змінювалась  влада і районні еліти мали між собою досягати політичного консенсусу. У Ладижині натомість вся влада зосереджена в особі міського голови.

За 22 роки такої ситуації отримали такі наслідки: практично абсолютна адміністративна  трайболізація,  коли місто ніби «закрите»  від держави і має  свій «власний» погляд на розвиток, формування владної політичної монополії, та повної відсутності місцевого самоврядування як такого, оскільки тут відсутні будь-які механізми участі у місцевому самоврядуванні, крім голосування на виборах один раз на 5 років.

Багато хто може дорікнути, що така ситуація наразі існує чи не в будь-якій громад. І з цією тезою можна погодитись, але частково.  З одного боку,    після реформи децентралізації громади отримали реальні фінанси та повноваження, а з іншого – держава абсолютно не надала жодних механізмів участі та впливу на місцеве самоврядування зі сторони жителів цих громад, тобто жодної правосуб’єктності люди не отримали.

Якщо в переважній більшості  громад подібна до «ладижинської моделі» тільки формується, то в Ладижині  ми  можемо побачити навіть її «кінцевий результат».

Великі сподівання серед моїх колег по громадській роботі на законопроєкт народного депутата України Лариси Білозір, яким вона пропонує внести зміни до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та впровадити реальні механізми народовладдя або участі у місцевому самоврядуванні в Україні.

Якщо цей  Закон стане реальністю, гадаю, що  певний баланс інтересів  у громадах буде досягнутий, а  формування «надвлади» місцевими вождями буде істотно ускладнено. 

Але повернімось до Ладижина.  Тут із 2000 року, можна сказати, був «золотий бюджет», який дозволяв за 22 роки  повністю модернізувати місто, вирішити  питання альтернативного тепло- та водозабезпечення.

Але бюджет витрачався на буфонаду та  формування гарантованого політичного капіталу за рахунок стандартного набору «успішного  керівника» будь-якої громади, коли як запит на розвиток громади пропонується не реальна, а фейкова модернізація – парки, клумби, фонтани, тротуарна плитка і т.д. замість  вкладення коштів в інфраструктурні проєкти та сучасну смарт-модернізацію.

Минулого року, для прикладу, Ладижин провів реконструкцію площі за 35 млн грн, хоча міг вкласти  45-50 млн грн в котельню та вирішити проблему альтернативного теплозабезпечення, чим убезпечити на майбутнє  проблему  з опаленням міста. Сьогодні місто виділило на  подолання наслідків  надзвичайної ситуації, яка виникла, 92 млн грн, і мова йде про тимчасові  антикризові вкладення.

Якщо говорити про модернізацію міста, то  мова навіть не йде про технологічну модернізацію, як дехто думає, а  в першу чергу,  авангардом цих процесів має йти зміна суспільних відносин в громадах, і як наслідок –  економічна, культурна, соціальна, політична модернізація.  А з цим вже набагато складніше.

Створення смарт-міста (концепції розумного інноваційного міста з «зеленою економікою») без системи прямих комунікацій з громадою є абсолютно неможливим.                                                                                                                 

У Ладижині, як і в більшості громад, існує формальна Стратегія розвитку для «проформи», яка не передбачає жодної  модернізації до 2025 року  та  вирішення питання заміни інженерних комунікацій, яким пів сотні років, та  будівництва системи альтернативного опалення та водозабезпечення.

Вся суть Стратегії зводиться до одного твердження: «Ладижин – це місто енергетиків на Південному Бузі». Хоча ТЕС будувалась на 50 років і свій потенціал вже вичерпала.

До речі, цей документ розроблений громадою спільно з компанією ДТЕК.   

Адміністративна трайболізація призвела до повного провалу адміністративної реформи  в Ладижині, коли  місцева влада її практично заблокувала, а  центральна влада підтримала та в кінцевому результаті розділила «ладижинську економічну зону», яка мала всі передумови до формування потужної промислової агломерації,   між 4-ма громадами.

Як наслідок,  сусідні громади є дотаційними і є по факту «касами з видачі зарплати», а  економічно-інвестиційний потенціал  Ладижинської громади був  істотно обмежений.

На сьогодні вирішити цю проблему можна тільки через реалізацію  регіональних стратегій розвитку та співробітництва за участю 4-5 громад, і реалізувати це без участі держави неможливо.

  Зрозуміло, що держава, реагуючи на таку модель  побудованих відносин, платила місту  тією ж монетою. Це відбувалось  періодично під час прийняття адміністративних рішень. 

  Наприклад, громада, яка дає 22 % економіки області, не має  власної міграційної служби, а всі органи виконавчої влади створені в сусідніх громадах.

Опорна лікарня створена в сусідньому Гайсині, хоча   реально  коштів для вкладення інвестицій в медицину у Гайсина немає  внаслідок повністю дотаційного  місцевого бюджету  на відміну від Ладижина.

На прикладі  міста можна побачити практично абсолютну відсутність  побудованих взаємовідносин  громади  з державою  в особі районної, обласної ради,  державних адміністрацій, органів виконавчої влади. Так само  відсутні  будь-які взаємовідносини з сусідніми громадами, кожна з яких  працює «сама в своїх інтересах».

З одного боку, «область» не втручається в місцеве самоврядування, з іншого – місцеве самоврядування віддане на поталу та пограбування  місцевим суверенам, які всіляко намагаються будувати свою власну трайболізовану «державу в державі».

У результаті маємо тепловий колапс, про який я вже згадував на початку.

Так, ворог! Так, війна! Але потрібно розуміти, що станом на  24 лютого цього року ми  вступили у війну разом із популістами-політиками, з тотальною корупцією, з  економічними корпораціями-монополіями, з розбалансованою системою відносин держави та громад, з недосконалою економічною та політичною системою  та багатьма іншими факторами.

Ми не можемо сьогодні швидко змінити ці речі, але повинні за облудним  популізмом і піаром мати розуміння  існуючої проблематики.

В Україні відбувається  активна фаза 8-річної війни, і зрозуміло, що всі проблеми  та прорахунки  можна списати на війну. Але сьогодні ми  пожинаємо  наслідки не тільки ворожої агресії, а й побудованих нами недосконалих економічних, політичних, соціальних систем.

Тож ці речі замовчувати не можна, тим більше, що  в умовах воєнного часу свобода слова, громадянське суспільство перебуває в режимі «не працює», і після завершення війни доведеться знову вести боротьбу також і за свободу слова, і за громадянське суспільство, які ми тимчасово поставили «на паузу».

Історія з містом Ладижин, яка, впевнений,  мусить мати гарне продовження  попри,  здавалось би, негатив, який я презентував в цій публікації,

Вважаю, і для цього є всі об’єктивні чинники,  Ладижин має  найкращий  туристично-рекреаційний та економічно-інвестиційний потенціал в області. Показник в 22 % економіки регіону  може перетворитись в 40% за умови  тісної консолідації  громади  міста та держави  навколо реалізації регіональної стратегії розвитку півдня Вінниччини з центром у Ладижині.

Попри місцеву автократію, історію про підвищений «коефіцієнт ватності» та  ладижинський гонор,  в Ладижині потужний «третій» та медіа-сектор, наявний  потужний людський капітал з набагато більшим відсотком  кваліфікованого   освіченого персоналу, ніж в інших громадах.

Ладижин – це   реально міське середовище, де  виникають  та постійно вирують культурні, спортивні, соціальні ініціативи, причому в більшості випадків до останнього часу без підтримки місцевої влади.

Ця публікація не про  проблему з теплозабезпеченням, яка, можливо, стане гарним уроком  для ладижинців на майбутнє, а про більш складні речі. Власне,  це спроба подивитись на себе в дзеркало, адже після Перемоги  в цій війні  ми отримаємо зовсім іншу Україну,  з набагато більшими проблемами, по-іншому побудованими суспільними відносинами, зовсім з іншими викликами та завданнями.  Ми будуємо одну з вами державу. І ми її відвоюємо у ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх, які щедро нас обсіли.

Україна переможе! Але маємо перемогти також і самих себе у власній державі!

Андрій СКАКОДУБ

м. Ладижин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені