«Хто не лінується – заробляє», або Як доля випробовує Василя та Ніну Заярнюків

З видолинку, густо всіяного горбочками-мурашниками, дув холодний пронизливий вітер, над ставком гнулися й рипіли старі верби, а в «літній» кухні Василя і Ніни Заярнюків було по-літньому тепло. До комфортного домашнього затишку додався і гарний настрій господарів – якраз молодший син Олександр приїхав з фронту у відпустку та ще й привіз до дідуся з бабусею внучаток Софійку і Марійку. Ото радість людям, на увесь Обухів!

– А ми цього не приховуємо, бо й справді таки приємно, що вперше від початку війни Саша додому приїхав – живий і здоровий, – каже Василь Іванович. – Він у нас бойовий офіцер, був учасником АТО з 2014 по 2019 роки, потім звільнився зі служби, поїхав за кордон на роботу. А як напала росія, то уже 28 лютого повернувся з Італії, де працював далекобійником, і знову взяв зброю в руки. Про свою службу він не багатослівний, і ми не допитуємося. «Б’ємо, – каже, – ворога так, як треба, ми їх сюди не просили, нехай пощади не чекають».

Отаке вийшло у Василя Івановича представлення кореспонденту сина, бо поспілкуватися з Олександром у нас не було нагоди. Того дня він не мав вільної хвилини на розмови – поїхав на СТО у Котюжани, потім у Муровані Курилівці, щоб «перевзути» батькового помічника  ДТЗ-504. Резину на ньому не міняли з того часу, як вісім років тому Василь Заярнюк купив трактор. А він і справді незамінний помічник у їхньому великому домашньому господарстві.

– Не знаю, щоб я робив без цього «китайця», рук на все не вистачить, а так ще й маємо весь причіпний інвентар до трактора, дві сівалки, розкидач добрив, оприскувач. Зараз ми тримаємо корову, тільну телицю, вгодованого бика, шестеро великих свиней, дев’ять підсвинків, багато курей, є пасіка. А був час, коли дружина в Італії заробляла гроші, я сам доглядав семеро свиноматок, шість корів, а бика вигодував на дев’ять центнерів, то мав з ним мороку – ледве продав, жоден м’ясокомбінат в окрузі не  брав його на ковбасу, казали, що старий. Купці приїхали до мене додому аж з Ізраїля – їх все влаштовувало, і я залишився задоволений.

На цьому кутку Обухова, що називається «Садиби», Василь і Ніна Заярнюки поселилися з молодих років. Купили не нову, але добротну хату, а всі прибудови, що зараз тут є, зробили власними руками.  До того ж попід верби, на межі із сільським пасовищем, через весь город ставок викопали, зарибок запустили.

Щоб розвивати власну справу, розширили її за рахунок трьох довколишніх спорожнілих садиб з городами. Посадили там більше півтора гектара саду, де ростуть яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, черешні.

64-річний Василь Заярнюк родом з маленького села Йосипівка колишньої Лучинецької сільради. За фахом – професійний водій. Трудився в колгоспі, на будівництві Дністровської ГЕС, спробував заробітчанського хліба далеко від дому, але кращого місця для проживання ніде не вихвалив – тут йому все миле серцю і дороге душі. На «Садибах» виросли їх троє рідних і двоє взятих під опіку дітей.

– Доля нас з Ніною шліфувала з першого року подружнього життя, – повертається у далеке минуле Василь Іванович. – Нас навіть не хотіли розписувати, бо дружині не було ще й сімнадцяти. А коли все втряслося, то таке випробування звалилося на нас, що й боляче згадувати. Мій старший брат Микола і його дружина Люба трагічно загинули за нез’ясованих обставин в російському Хабаровському краї, куди поїхали за «довгим рубльом». У них залишилися дванадцятирічний  Вадим і трирічний Василь. Моїй мамі не віддали дітей під опіку, а нам дозволили. Один Господь Бог знає, як ми самі  ставали на ноги і піднімали своїх та братових дітей, які ніколи не були для нас чужими. Всі однакові і всі зігріті нашою любов’ю і теплом. Зате зараз маємо шестеро внуків і завжди раді, коли вони приїжджають до нас в гості.

Але на цьому випробування Заярнюків не закінчилися. Їм випало пройти крізь зустрічі й розлуки довжиною у вісімнадцять років. Саме стільки часу офіційно працювала в Італії Ніна. І Василь там був, тільки вдвічі менше. Від важкої роботи на чужині підірвався, переніс операцію, лікувався, та додому не рвався. Треба ж було накопичити грошей на навчання дітей і купівлю їм квартир.

Коли ж все-таки він ступив на рідний поріг, щоб не мучитися обтяжливими думками розлуки, то зразу  впрягся у фермерського воза – взяв для обробітку земельні наділи у земляків, почав розводити велику рогату худобу, свиней, домашню птицю. Це було для Василя Заярнюка більше, ніж бізнес, це була життєва необхідність знайти себе в сучасному складному житті.

Він міг зійти з дистанції, міг захопитися принадами миттєвого задоволення, але не зробив цього, бо твердо переконаний: «Хто не лінується і хоче заробити – заробляє».

Віктор ЗЕЛЕНЮК

Мурованокуриловецька громада

Фото автора  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені